Максим Кидрук - Заради майбутнього

У Ярика тим часом закінчилися гроші. Друзі більше не відповідали на його дзвінки, жоден із банків не погоджувався надати йому кошти в кредит, однак чоловік не панікував і не ремствував. Він видер дружину з лап смерті на довгі три роки, а отже, воно було того варте. Дорогою із супермаркету він лише зважував, що першим продати, і зрештою зупинився на одній зі своїх найстаріших фотокамер — «Canon 700d» з кітовим об’єктивом [7] Кітова оптика, або кітовий об’єктив (від англ. kit — комплект), — сленгове слово, що позначає річ, уведену до стандартного комплекту. .

Борха чекав на неї біля входу до парку Педральбес. Злата побачила хлопця, щойно завернула на проспект Діагональ. Він стискав під пахвою продовгуватий паперовий пакет коричневого кольору, а вільною рукою махав їй. Злата підійшла, вони обійнялися.

— Маєш чудовий вигляд, — сяйнув білосніжними зубами іспанець.

— Ти також! — стримано всміхнулася у відповідь дівчина. — Вибач, що потурбувала.

— Усе гаразд.

— Якби знала, що до вильоту буде чотири години, купила б сама.

— Кажу ж, мені неважко. — Борха відгорнув верхню частину пакета, показавши темне горлечко винної пляшки. — Вона?

— Вона!

— Тримай, — передав пакунок Златі.

— Двадцять євро, так?

— Ага.

Злата взяла пляшку та простягнула хлопцеві блакитну двадцятиєврову банкноту. Борха, зіжмакавши, сховав купюру до кишені, а тоді кивнув на припаркований неподалік мопед.

— Я не поспішаю, якщо хочеш, можу підкинути до аеропорту.

— Дякую, але мушу спершу зібратися, забрати речі з готелю.

Вони попрощалися, і Борха, з третьої спроби завівши дирчик, поїхав. Злата поклала пляшку до сумки (горлечко по-зрадницьки вистромлювалося назовні), розвернулася і закрокувала до готелю. Пляшку вона купувала для батька, тож, завернувши на вулицю Джона Мейнарда Кейнса, несподівано захотіла йому зателефонувати. Дівчина дістала телефон, набрала номер.

— Тату, привіт!

Із динаміка спершу долинуло скрипуче покашлювання, ніби хтось грався іржавою завісою, а потім почулася хрипка відповідь:

— Привіт.

Злата була пізньою дитиною. Дуже пізньою. Її матері було сорок п’ять, а батькові щойно виповнилося п’ятдесят сім, коли вона народилася.

— Як ти? — запитала дівчина.

— Мені вісімдесят три, все хріново, я скоро помру.

Попри те що батько її не бачив, Злата закотила очі. Так, йому справді вісімдесят три, а вона досі не звикла до його жовчної іронії та по-юнацьки пласких жартів.

— Жартую, звісно, — бадьористо крекнув він. — Усе добре. Поїв, посрав, захотів покурити, півгодини шукав, куди поклав цигарки, але зрештою згадав, що років двадцять тому кинув. Як завжди, коротше. Що в тебе?

— Я вже звільнилася.

У Барселоні Злата брала участь у конференції з проблем стійкого розвитку, що проходила на базі UPC, Каталонського політехнічного університету.

— І як пройшло?

— Гарно.

— Барселоною гуляла?

— Ні, па. Багато роботи було.

— О, тебе що, на цепу тримали?

— Ні, але я не могла піти. Було дуже цікаво. Ми говорити про те, як зменшити вміст токсичних відходів у зливних водах великих міст, ну і як узагалі побудувати систему водопостачання сучасного міста, щоби вона якнайменше шкодила екосистемі.

— Начхати на твої екосистеми, — пробурчав старий, — я однаково незабаром відкинуся.

— Тату!

— Ну а що, ні? Скільки мені ще цю волину тягнути? До сотні? Боже збав! — Він удавано сердито гмикнув, а тоді, старанно імітуючи улесливість, мовив: — Розкажи краще, що привезеш мені з Іспанії.

Злата заусміхалася.

— Я дещо купила.

— Казала ж, ніби тебе нікуди не випускали, — голос став скрадливо-зацікавленим.

Дівчина задерла підборіддя і примружилася, підставляючи обличчя сонцю. Батьків баритон уже давно не лився й не жебонів, як раніше, утім він не втратив уміння обгортати її словами, невідь-яким чином підживлюючи й оновлюючи. Незмінно насмішкуватий, хрипкий голос немовби накладав невидимі шви на найдрібніші подряпини, що залишало по собі життя.

— Попросила знайомого іспанця купити.

— І що? Він купив?

— Купив.

— Глушман чортів! — прогорлав батько в трубку. — Я питаю, що він купив?

Злата розсміялася.

— Не скажу.

— Я можу здохнути, поки ти повернешся. Це ж, бляха, чотири години летіти!

— Тату…

— І потім ти до кінця своїх днів мучитимешся через те, що я врізав дуба, так і не дізнавшись, що ти мені привезла.

— Господи, тату! Добре! Добре, я розповім, тільки припини ці розмови про смерть!