Максим Кидрук - Заради майбутнього

— Чувак, назад! — Левін силкувався перекричати вереск Мирослави; його голос вирвався з-під контролю і тремтів. — Це якась йобана підстава — здавай назад!

Тенгіз виплюнув із горлянки щось нечленороздільне, кілька разів отупіло лупонув по гальмах, зрештою отямився, ввімкнув задню передачу й затопив до упору педаль газу, проте машина не зрушила з місця. Хай як сильно він натискав на педаль, дросель не спрацьовував, оберти двигуна не зростали.

— Що за херня?! — заволав Тенгіз.

— Назад! Валимо звідси! — надривався Левін. — Якого хріна ти стоїш?!

— НЕ МОЖУ!!!

Мирослава вичавила з легень рештки повітря і, кавкнувши, принишкла. Тієї самої миті радіо замовкло, панель приладів «ланоса» згасла, а двигун заглух, і наступна Левінова фраза провалилася в застояне болото мертвотної тиші:

— Тобто ти не можеш?

Хлопчак уже стримів перед капотом.

А потім тріснуло лобове скло…

Лі вже півроку не готувала, і останнім часом Ярик дедалі частіше міркував про те, що почувається у власній кухні не так, як раніше. Наче чужий. Він довго зважував, у чому річ, і зрештою вирішив, що проблема в запахах, яких не вистачає. Колись охайна білосніжна кухонька тепер пахла спустошеністю. І сьогодні чомусь це відчуття було особливо сильним.

Ярик сів на табурет, уперся тім’ям у стіну й із-під напівопущених повік стежив за тріпотливим полум’ям над конфорками. За вікном вулиця вмивалася тихим дощем. Чоловік дивився, як мерехтливі смуги теплого повітря здіймаються над немитою плитою, і чекав, що закипить першим: молоко в емальованій каструльці чи вода в чайникові з чорним днищем і замацаною ручкою.

Лілія ще спала. Зазвичай дружина очунювала після денного сну невдовзі по четвертій, тож Ярик починав кип’ятити молоко за п’ять до четвертої, щоби до того, як Лі прокинеться, воно вже вистигло. Лілія обожнювала молоко з медом, але вже понад рік не могла пити гарячого.

Нагріваючись, металевий чайник спершу тихо потріскував, потім узявся невдоволено шипіти, і десь у проміжку між першим та другим з-за стіни долинув кволий голос:

— Ти повернувся?..

Ярик сіпнувся. Прокинулася. Скосив очі на годинник — хвилина до четвертої, Лі проспала менше як дві години. Щодня все менше й менше. Останніми ночами вона взагалі ниділа без сну, лише вдаючи, що дрімає, аби не засмучувати його.

Чоловік підвівся, вийшов із кухні, обережно прочинив двері та зазирнув до кімнати.

— Прокинулася?

— Так.

У ніздрі вдарив міцний застояний запах. «Провітрити б», — подумав Ярик, але Лі не дозволяла. Не через те, що боялася протягів, просто не хотіла. Чоловік раз чи двічі відчиняв кватирку, доки вона спала, проте після пробудження Лілія сердилася, наказувала зачинити, а під кінець узагалі заборонила наближатися до вікна. Ярик не розумів, що після того, як його дружина ослабла так, що вже не могла виходити на вулицю, її дратував сам запах свіжого повітря.

— Розбудив? — Чоловік намагався всміхатися, проте кутики губ уперто з’їжджали донизу.

— Ні. Я не чула, як ти заходив.

— Добре. Я готую молоко.

— А чай собі?

— І собі чай. Як завжди.

— Добре.

Приглушене шипіння плавно змінилося свистом.

— Вода закипіла. — Ярик кивнув у бік кухні. — Я зараз.

Він заскочив до кухні, метнувся до плити, проте застиг за крок від неї, немовби наштовхнувшись на невидиму перешкоду. Чайник продовжував надриватися від свисту, проте Ярик дивився не на нього, а на каструлю з молоком, відчуваючи, як на очах закипають сльози. Молоко зсілося — в облупленій каструльці шумно клекотіла брудно-біла грудкувата суміш.

— Сука… — крізь зуби процідив чоловік.

Він тричі перепитував, чи молоко сьогоднішнє. Наголошував, що купує для хворої дружини, вона не любить магазинного, і тому він згоден переплатити, аби молоко було свіжим. Продавчиня на ринку — охайна жіночка у простенькому пальті з, як йому тоді здалося, добрими очима — запевнила, що так, свіже, свіжішого просто бути не може, не вранішнє, а надоєне після обіду, вона щойно з потяга.

— Довбана сука. — Він прикусив губу, щоб не розкричатися.

Із кімнати долинув голос Лілії: напевно, запитала, чи все гаразд, бо чайник усе ще заходився свистом, але Ярик нічого не чув. Тремтячими руками він узяв рушник, стягнув каструлю з плити й одним махом вилив молоко назад до літрової банки.

Тонке скло, сухо скрипнувши, тріснуло.

— Блядь!

Ярик аж зубами клацнув від злості, а потім застиг, чекаючи, що банка розколеться і грудкувата молочна каша розіллється стільницею, проте скло витримало. Не зводячи очей з тріщини, чоловік поспіхом дістав із шафи іншу банку, відкрутив гарячий кран, виждав, поки вода стече, і підставив банку під струмінь. Коли скло нагрілося, перелив до неї молоко, а тріснуту вкинув до смітника. І лише після того погасив вогонь під чайником.