Тенгіз збавив швидкість і кинув погляд назад, проте, певна річ, нічого не побачив.
— Що, справді?
— Так! — обурилася дружина. Вона різко випростала руку, немовби вистреливши долонею в бік магнітоли. — І вимкніть це! Приберіть це верещання!
Хворобливе постогнування та виття відступили на другий план, зате дитячий плач і рюмсання залунали так чітко й гучно, що тепер здавалося, ніби дитина їде разом із ними.
Тенгіз запитально глипнув на Левіна.
— Ти щось бачив?
Іван стенув плечима. Замість нього відповіла Мирослава:
— Там був великий знак: прямо — на Глухів і Ніжин, праворуч — на Суми та Конотоп.
— Блядь! — вилаявся Тенгіз. — Таки проморгали.
— Я ж тобі казала! — гарячкувала Катя. — І вируби нарешті радіо! Скільки можна просити?!
— Не кричи! — вишкірився Тенгіз. — Зараз буде місце для розвороту. — Він згорбився так, що підборіддя нависло просто над кермом, і мружився, видивляючись у темряві дорожні знаки.
— Ви чуєте? — Левін коротко, наче диригент, який наказує оркестру затихнути, змахнув рукою.
Дівчата повернули голови. Хлопець застиг — шкіра над переніссям зібгалася у складки — і показував пальцем на магнітолу.
— Воно затихає. Саме по собі.
— Ні, — поквапилася заперечити Катя, проте помилилася: загальна гучність спадала, але з’явилися сухе електричне потріскування та шипіння, котрі, плавно наростаючи, затирали моторошне хлипання та плач.
— Затихає, — пошепки, так начебто боявся, що звук його голосу може розбудити щось лихе, повторив Іван. — Ми ніби віддаляємося від нього.
— Ага, — повільно кивнув Тенгіз.
— Не агакай, — долинув іззаду голос Каті, — за дорогою стеж.
— Стежу, — почав пригальмовувати. — Он розворот.
— Зачекай! — Левін поклав руку на плече товариша. — Можеш проїхати далі?
— Навіщо?
— Проїдь іще трохи.
Тенгіз напружився.
— Не розумію.
— Не розвертайся. — Левін озирнувся на дівчат на задньому сидінні, а тоді втупився в магнітолу з таким виглядом, ніби волів пропалити в ній поглядом дірку, і пробурмотів: — Ми ж нікуди не поспішаємо, так?
— Що ти надумав? — у голосі водія проступило роздратування. «Ланос» наближався до призначеного для маневру місця, проте Тенгіз не квапився займати крайню ліву смугу.
— Просто їдь, — тоном людини, цілковито певної того, що робить, повторив Левін.
Тенгіз із шумом випустив повітря крізь ніздрі, плавно натиснув на педаль газу, й автомобіль, набираючи швидкість, проминув розворот.
Чверть хвилини в салоні панувала мовчанка. Над машиною, як і раніше, брилою висіла пітьма. Радіо роздратовано плювалося й шипіло.
Першою не витримала Мирослава:
— Ну?
— Виття стишується, — не підвищуючи голосу, сказав Левін. — А завади навпаки наростають.
Білий шум відновився, сухе тріскотіння приглушувало й немовби пом’якшувало моторошні крики.
— І що?
Левін не відповів. Очі приклеїлися до табло по центру магнітоли. На екрані досі світилася частота 89,7 FM. Левін вдивлявся в цифри так прискіпливо, аж вони зрештою відбилися на його сітківках.
Наступний розворот був за кілометр. Коли світло фар вихопило з темряви синій знак із вигнутою на 180° стрілкою, Тенгіз ледь чутно зауважив:
— Наступний поворот.
На той час крики вже майже не пробивалися крізь тріскотіння радіозавад. Іван кивнув:
— Так, можеш розвертатися.
Тенгіз увімкнув покажчик лівого повороту, акуратно вирулив до місця розвороту, переконався, що на зустрічній смузі порожньо, і швидко розвернувся.
— І що це було? — поглянув на Левіна.
— Зараз побачимо.
— Вимкніть це довбане радіо, — заблагала Катя.
— Ні, — Левін мотнув головою. — Не треба.
Тенгіз невдоволено насупився, проте нічого не сказав. Машина набирала швидкість, праві колеса прогуркотіли по невеликій виямці, і за мить по тому хлопець раптом збагнув: крики, що кілька секунд тому повністю стихли, поволі повертаються. Мирослава з Катею принишкли — також здогадалися. Що ближче вони добиралися до перехрестя обіч Батурина, то дужчали стогони, які лунали на 89,7 мегагерцах.
— Вони ж майже зникли, — тепер уже й Тенгіз зашепотів.
Левін лише покивав. Його товариш пригальмував перед перехрестям. Праворуч ішла новенька дорога на Батурин. Ліворуч повз давно занедбану заправку пірнала в похмурі ліси стара роздовбана асфальтівка на Конотоп.
Тенгіз викрутив кермо ліворуч і, майже не скинувши швидкість, з’їхав з траси. У світлі фар із пітьми виринув крихітний дорожній знак, і хлопець, просто щоб не мовчати й хоч на мить прогнати з голови страхітливі стогони, промовив:
Читать дальше