Роджер Желязни - Володар Світла

За Тековою оцінкою, він відставав від переслідуваного на якихось півгодини — це давало Семові доволі часу дійти туди, куди він прагнув, і почати те, від чого був у такому захваті. Тепер попереду були гори, над якими маячів відблиск зірниці. Ще раз гримнуло. Вибравшись до передгір’я, де ліс порідшав, Тек посунув крізь високотрав’я на всіх чотирьох. Стежина вела все вище й вище та ставала дедалі кам’янистіша. Але Сем пройшов тут, тож і Тек слідував за ним.

Пилково-золотавий Божий Міст заступили хмари, що безугавно сунули на схід. Ударила блискавка, одразу по ній гримнув грім. Тут, на відкритому місці, вітер був швидший; він гнув трави; температура ніби нараз упала.

Тек відчув перші краплі дощу й кинувся шукати прихистку під однією зі смуг каміння. Вона була подібна до вузького живоплоту, трохи нахиленого в підвітряний, сухіший бік. Поки Тек рухався вздовж її низу, вперіщило, і світ геть знебарвився, щойно з неба зник останній синій клаптик.

Нагорі з’явилося море буремного світла, і звідти вивергнулися три шалені потоки, розбившись об кам’яне ікло, що криво чорніло на вітрі десь за чверть милі вище на схилі.

Коли зір Тека прояснів, він нарешті зміг дещо роздивитися. Кожна впала блискавка начебто лишила по собі якусь свою частку, що стирчала й розгойдувалася в сірому повітрі, пульсуючи вогнем попри вологу, яка безперестанку линула на землю.

Тоді Тек почув регіт — чи то був примарний звук, що стояв у вухах від останнього грому?

Ні, таки регіт — гомеричний, нелюдський!

Трохи згодом хтось люто завив. Знову блимнуло, знову гримнуло.

Ще один сніп вогню замайорів поруч із кам’яним іклом.

Тек лежав нерухомо хвилин п’ять. Відтак це повторилося — виття, три яскраві зблиски, гуркіт.

Вогняних стовпів було вже сім. Чи стане йому сміливості наблизитися, обігнувши їх, і зазирнути на скелю-ікло з того боку?

А хай навіть і стане, і хай навіть, як відчував Тек, до цього якось причетний Сем, — та чим зарадить мавпа, якщо сам Просвітлений не впорається?

Відповіді не було, але ось він уже рухається вперед, скоцюрбившись у мокрій траві, забираючи далеко вліво.

На півдорозі це сталося знову; тепер уже височіло десять тих штукенцій, червоно-золотаво-жовтих, соваючись туди й назад, туди й назад, буцім прирісши до землі.

Тремтячи, Тек зіщулився, геть мокрий; дійшов висновку, що хоробрості в нього й справді не густо. Попри це він просувався далі, доки не порівнявся з тим дивним місцем, а тоді й проминув його.

За скелею він спинився посеред численних великих каменюк. Удачний їм за те, що прихистили й сховали від поглядів знизу, Тек дюйм за дюймом крався вперед, не зводячи очей з ікла.

Тепер він бачив, що та скеля частково порожниста. У її підніжжі була суха неглибока печера, де стояло навколішки двоє постатей. «Святенники моляться?» — подумав він.

І тут це раптом трапилось. На скелі обвалилося найжахливіше палахкотіння, що він колись бачив, та й не раз, і не на мить. Ніби вогнеязикий звір лизав і лизав каміння з лютим гарчанням десь зо чверть хвилини.

Розплющивши очі, Тек налічив двадцять полум’яних веж.

Один зі святенників нахилився, ворухнувши рукою. Другий зареготав. Цей звук долинув до Текової засідки разом зі словами:

— Очі змія! [31] На жаргоні американських гравців у кості «зміїні очі» (snake eyes) — дві одинички. Тут і далі автор дає сучасні йому ігрові вислови в трохи зміненій формі. Тепер мій!

— Яка кількість? — спитав перший, і Тек упізнав голос Великодухого Сема.

— Двічі стільки або квит! [32] Принцип подвоєння ставки (double or nothing): гравець, котрий програв, ставить удвічі більше. Якщо виграє, не буде винен нічого, якщо знову програє, то борг, відповідно, подвоїться. — ревнув другий, тоді гойднувся вперед-назад і повторив Семів жест. — Ніна зі Шринаґіна! [33] «Ніна» означає «дев’ять» (від nine). Це слово заведено римувати з якоюсь географічною назвою. — продекламував він, знову гойднувся вперед-назад і ще раз ворухнув рукою.

— Священна сімка, — м’яко проказав Сем. Другий завив.

Тек заплющив очі й затулив вуха, передбачивши, чому могло передувати це виття.

І не помилився.

Коли палахкотіння й гуркотіння вщухнули, він глянув униз на химерно освітлену сцену. Рахувати й не подумав. Ясно було, що тепер над місциною висіло, чудернацько жаріючи, сорок вогнистих сутностей: їхня кількість подвоїлася.

Ритуал тривав далі. На Буддиній лівиці жеврів власним блідо-зеленкуватим сяйвом залізний перстень.