Роджер Желязни - Володар Світла

Яма порався коло молитвомашини, а велетенський металевий лотос, що його він приладнав на даху монастиря, обертався і обертався у своїх опорах.

На будівлю, лотос і джунглі біля підніжжя гір падав дощик. Упродовж шести днів Яма надіслав кіловати молитов, але через статичну електрику Нагорі його ніхто не чув. Півголосом покликав він до найславетніших тогочасних божеств плодючості, спом’янувши їхні найвидатніші Атрибути.

За відповідь правив лиш гуркіт грому, і малий мавпій, що Ямі прислуговував, пирхнув.

— Хоч молися, владарю Ямо, хоч проклинай, а результат той самий, — зауважив він. — Себто ніякого.

— Й оце аж сімнадцять утілень тобі знадобилось, щоби збагнути сю істину? — мовив Яма. — Ось тому ти досі й сидиш у мавпі.

— Зовсім ні, — обурився мавпій, якого звали Тек. — Хоч моє падіння й не було таке феєричне, як твоє, проте до нього спричинилися прояви особистої ворожнечі з боку...

— Годі! — відрізав Яма, відвертаючись.

Тек збагнув, що, либонь, зачепив був болюче місце. Шукаючи інший предмет для розмови, рушив до вікна, вистрибнув на широке підвіконня й витріщився на небо.

— Бачу на заході просвіт у хмарах, — повідомив він.

Яма підійшов, теж глянув, нахмурився й кивнув:

— Еге ж. Лишайся тут і тримай мене в курсі.

Він перейшов до пульта.

Нагорі лотос припинив обертатися, відтак скерувався на ділянку чистого неба.

— Дуже добре, — сказав Яма. — Це вже щось.

Він підніс руку до окремої панелі керування, де клацнув кількома перемикачами й підкрутив дві ручки.

Під ними, у печерних підземеллях монастиря, прийняли сигнал і розпочали інші приготування: лаштували носія.

— Хмари знову скупчуються! — крикнув Тек.

— Та вже байдуже, — відказав Яма. — Рибка в сітці. Лине він із нірвани до лотоса.

Знову гримнуло, а в лотос гучно, наче град, забарабанила злива. Змії блакитних блискавиць звивалися й сичали над верховинами.

Яма замкнув останнє коло.

— Гадаєш, він буде радий знову вдягнути тіло? — запитав Тек.

— А йди ти банани ногами лупи!

Тек вирішив, що вважатиме це дозволом піти, і лишив Яму самого в кімнаті, де ще треба було повимикати апаратуру. Спершу рушив коридором, а потім спустився широкими сходами. Зупинившись на майданчику, він почув голоси й шурхіт сандалів, що наближалися з бокової зали.

Не вагаючись, Тек видерся на стіну, чіпляючись за два протилежні ряди вирізьблених тварин — пантер і слонів. Умостившись на крокві, він сховався в тіні й став нерухомо чекати.

Крізь арку пройшло двоє чорноризців.

— То чому вона не може розчистити їм небо? — спитав перший.

Другий, старший і кремезніший, знизав плечима.

— Хіба ж я мудрець, щоб відповідати на такі запитання... Її небайдужість очевидна, інакше б вона не дала їм цього прихистку й не дозволила б Ямі так ним скористатися. Та хто може визначити межі ночі?

— Або жіночих настроїв, — зауважив перший. — Чув я, що навіть жерці не знали про її прибуття.

— Може бути. Хай там як, а скидається це на добре знамення.

— Скидається на те.

Ченці проминули ще одну арку, і Тек слухав, як вони віддаляються, доки не запанувала тиша.

Та навіть тоді він не пішов із сідала.

«Вона», що її згадували ченці, могла бути тільки сама богиня Ратрі — об’єкт поклоніння ордену, який прихистив послідовників Великодухого Сема, Просвітленого. Тепер і Ратрі належала до впалих із Міста Небесного, носячи шкуру простої смертної. Вона мала всі підстави ображатися через ту історію, і Тек розумів, на який ризик іде Ратрі, даючи їм притулок, не кажучи вже про її особисту присутність під час цієї справи. Якби звістка про це потрапила назовні й була почута ким слід, вона могла б утратити будь-які шанси колись поновитися в правах. Тек пам’ятав її як темноволосу красуню зі срібними очима, яка їде Проспектом Небес на місячній колісниці з чорного дерева й хрому, запряженій огирами чорної та білої масті, у супроводі варти, теж у чорному й білому, змагаючись у пишноті із самою Сарасваті [11] Індуїстська богиня науки й мистецтв. . Текове серце стрибнуло у волохатих грудях. Він просто мусив побачити її знову. Однієї ночі, вельми вже давно, за щасливіших часів і в кращій подобі, він танцював із нею на балконі під зірками. Це тривало лиш кілька митей. Та він пам’ятав, а мати такі спогади, коли ти мавпа, тяжко.

Тек зліз із крокви.

На північно-східному розі монастиря здіймалася вежа, височенна. У вежі тій була світлиця. Казали, що в ній повсякчас пробуває богиня. Щодня там прибирали, постіль міняли, спалювали свіжі пахощі й покладали просто у дверях жертовні приноси. Двері ці зазвичай тримали на замку.