Савченко Иванович - Назустрiч зорям

— Вони не чули. В цій частині коридору нема динаміків… Що робити? — повагавшись, він підійшов до дверей, рвучко відчинив їх і, не давши нікому отямитися, оглушливо закричав: — Відійдіть од дверей! Візьміться за поручні! Зараз буде сильний поштовх!

Тут стояли всі четверо: Максим, Патрік, Сандро, Торрена. Вони важко дихали, їх обличчя були розлючені. На мить вони сторопіли, потім мовчки всі разом кинулися в рубку.

— Ло, вмикай! — ледве стримуючи натиск, крикнув Новак.

Усі заціпеніли, чекаючи поштовху віддачі, який мав. сповістити; що катапульта викинула в простір заряджений антигелієм іоноліт. Але поштовху не було. Тишу раптом розірвав розгублений вигук Ло Вея:

— Дивіться! Дивіться, що вони роблять!

Усі кинулися до ілюмінатора і побачили рій «ракеток», який так наблизився до зорельота, що його можна було спостерігати неозброєним оком. Рій ожив, він наче вивертався навиворіт — «ракетки» розходилися в усі боки від центра, утворивши велике світне кільце.

— Вони зрозуміли небезпеку! Готуються…

Але ось «ракетки» знову зійшлися в щільну кулю, всередині якої замиготіли спалахи. Спочатку астронавти не могли зрозуміти, чому кожний наступний спалах був тьмянішим за попередній.

— Повертаються назад! — видихнув Максим.

— До Найближчої!

Незабаром ритмічно спалахуючу цятку було важко розрізнити серед зірок, що швидко оберталися. Нарешті, зникло зображення рою і на екрані радіотелескопа. Астронавти мовчки дивилися один на одного. Те, що сталося, примусило їх забути про недавню сутичку.

— Злякалися вони, чи що? — здивовано знизав плечима Лоу.

— Ні, вони зрозуміли… — замислено промовив Максим Лихо. — «Злякалися»! Кілька «ракеток» з цього рою жартома могли б розбити наш зореліт. Вони зрозуміли нас, от що. «Зрозуміли» — це навіть не те слово… «Ракетки», очевидно, вже давно зрозуміли, що ми являємо собою. Можливо, ще на Дивній планеті. Якщо вони з тисячокілометрової відстані зуміли розібратися в тому, що робиться в зорельоті, значить це не становило проблеми… Але зараз вони вперше сприйняли нас всерйоз. Так, так! — він уперто труснув головою. — Вони зрозуміли, що ми не тільки «щось таке», ледве жива білкова матерія, але й що ми «хтось». Антон мав рацію, для ракеток це була незрівнянно важча задача, ніж для нас… Словом, вони зрозуміли, що зустрілися з іншим високоорганізованим і мислячим життям, яке розвивається за своїми законами і має свої цілі. Зрозуміли, що не можна ні зневажати це життя, ні, тим більше, втручатися в нього. Важко сказати, що в них викликало таку повагу: націлений на рій іоноліт з антигелієм чи наші сутички? Як ти думаєш, Антоне?

Новак підвів очі на товаришів.

— Я думаю… мені не можна бути вашим капітаном. Оберіть іншого.

— Навіщо ж так, Антоне? — Патрік Лоу досадливо поморщився. — Кінець кінцем, кожен з нас відстоював своє, як міг.

— І поки що важко сказати, хто правий, — додав Торрена.

— Анті бентежить те, про що ми всі вже забули… — подряпані щоки Сандро розтягнулися в лукавій посмішці. — Ніхто вже не пам’ятає, як ми… як нас… Ну, словом, — загальний сміх допоміг йому заплутатися ще більше. — Не думай про це, Антоне, от і все.

— Звичайно! — Максим м’яко поклав руку на плече Новака. — Адже все сталося ні по-твоєму, ні по-нашому.

Ці «ракетки» — розумниці, що не кажи! Ми ще полетимо на Дивну і домовимося з ними, от побачиш.

Навіть коли б у Новака не здавило спазмою горло, він і тоді не зміг би сказати своїм товаришам того, що хотів, бо це були не думки, а почуття, а говорити про почуття він соромився та й не вмів. Антон повернув голову до зоряної карти, що висіла на стіні, і затримав на ній погляд трохи довше, ніж слід. Потім повернувся до команди:

— Будемо звертати на інерційну траєкторію. Всім на свої місця!

ЗМІСТ

Назустріч зорям … 3

Пробудження професора Берна … 28

Дивна планета … 47