Савченко Иванович - Назустрiч зорям

Минала сорокова доба розгону. «Фотон-2» наближався до напівсвітлової швидкості, але рій не відставав. Велетенськими стрибками-спалахами він наздоганяв зореліт, як тільки той оддалявся від нього на кілька тисяч кілометрів. Юлій Торрена старанно дослідив спектри спалахів, проте сказати міг тільки одне: це не антиречовина. «Ракетки» знали якийсь інший принцип руху, не менш ефективний.

Дискусія про те, що робити з «ракетками», не припинялась, а, навпаки, чим далі ставала запальнішою. Астронавти перемовлялися за допомогою телевізофонів з своїх кабін; коли ж капітан на кілька годин виключав двигуни, щоб люди могли відпочити од гнітючого тягаря інерції, всі збиралися в зал і суперечка продовжувалася ще з більшим запалом.

— Не тільки вести їх за собою, а навіть вказати напрям на Сонячну систему — значить поставити людство під удар, — доводив Новак. — Смішно думати, що вони обмежаться Меркурієм. Вони захоплять усю Систему…

— Чому ти вважаєш їх завойовниками, Антоне? — вигукнув Сандро. — Хіба нас, людей, вабить в інші світи прагнення підкорити когось? І їх тягне за нами жадоба до знань.

— Знання потрібні не просто так, а для дальшого розвитку життя, Малий. А «ракеткам» для цього потрібні нові й нові землі. Навколо Найближчої обертається тільки одна планета. Їм на ній уже тісно. Коли людям двісті років тому стало тісно на Землі, вони почали заселяти Марс і Венеру, вони створили атмосферу на Місяці. А кристалічним істотам діватися нікуди.

— У Сонячній вистачить місця і для нас, і для них. Підозра, що «ракетки» намагатимуться знищити людей, по-моєму, безпідставна, — втрутився Патрік Лоу.

— Річ у тому, що між людьми і цими кристалічними створіннями не може бути нічого спільного, — встряв у розмову Ло Вей. — Маячня зіпсованої електронної машини має більше спільного з нашим мисленням, бо ми програмуємо такі прилади. «Ракетки» не знають ні почуттів, ні сприйнять людини, а тому не зрозуміють її думок. Ми принципово різні. Нам необхідне повітря — «ракеткам» воно заважає літати. Нам потрібна вода — для них вона не має ніякого значення. Ми споживаємо органічну їжу — вони живляться променистою енергією.

— Пусте! — пролунав упевнений бас Максима Лиха. — Між мислячими істотами не може бути прірви. Вони зрозуміють нас.

— Нам від цього не буде легше! — тоненький голос Ло Вея після Максимового басу вже сам по собі звучав непереконливо. — Вони зрозуміють, що ми грудочки драглистої матерії з мізерним запасом внутрішньої енергії, з черепашачим темпом мислення і руху. Ми здаємося «ракеткам» недосконалим витвором природи, і вони не відчують до нас ні симпатії, ні жалю ні співчуття…

Коли після відпочинку розходилися по своїх кабінах, Новак з відчаєм у душі зрозумів, що членам екіпажу, очевидно, так і не вдасться дійти згоди.

Був один момент, який обумовив усі дальші події. Саме про нього згадав зараз Новак, коли висів у порожнечі жерла електромагнітної катапульти, укріплюючи контейнер на носі розвідувальної ракети.

Це було на шістдесят восьму добу розгону. «Фотон-2» мав зробити останній поворот, щоб вийти на інерційну траєкторію. Новак заціпенівши сидів перед приладами в рубці: боротьба, що спалахнула в зорельоті, зараз зосередилася в ньому, в одному легкому русі його правої руки. Невеликий поворот рукоятки регулятора, незначне зусилля великого, вказівного і середнього пальців — і в праві кормові дюзи «Фотона-2» почне надходити трохи більше ядерного пального; саме настільки більше, щоб космічний корабель почав з цілком безпечним для екіпажу прискоренням відхилятися ліворуч, у напрямі до Сонячної системи.

Рух рукоятки вкаже «ракеткам» напрям до Сонця. Далі вони, очевидно, вже не летітимуть за «Фотоном-2», а випередять його. «Ми не зможемо навіть попередити Землю. А коли вони з’являться в Сонячній системі, події розвиватимуться дуже швидко. Того часу, протягом якого люди встигнуть тільки помітити їх, «ракеткам» цілком вистачить, щоб прийняти рішення і почати діяти, їх «дні» зосереджені в секундах… Яке ж рішення вони приймуть? І яких дій треба чекати від них?..»

На рухливій стрічці зоряної карти, на якій самописець креслив курс зорельота, червона лінія почала помітно відхилятися праворуч від розрахункової синьої. Новак, мов загіпнотизований, дивився на перо самописця: воно з швидкістю, помітною навіть на око, повзло по масштабних клітинках, відлічуючи мільйони кілометрів… «Ну, правий ти, Антоне Новак, чи ні? Чи зможеш ти взяти на себе цю величезну відповідальність, чи дозволиш подіям розвиватися, як їм заманеться?» Він у думці ще раз перебирав усі припущення і спостереження, пережив ті хвилини, коли з мікроскопом і електричним щупом досліджував осколки тіла «ракетки»; зважив усі доводи і заперечення Максима, Сандро, Патріка Лоу і Торрени…