Савченко Иванович: Назустрiч зорям

— Почекайте, Антоне, — сказав Патрік Лоу. — Якщо це життя і, як ви твердите, розумне життя, то воно має бути творчим. А де ж те, що вони створили? Адже планета має дикий вигляд.

— Я думав про це, — сказав капітан. — Усе пояснюються дуже просто: їм, кристалічним істотам, це зовсім не потрібно. Їм не потрібні будинки і шляхи, машини і прилади, тому що вони самі сильніші і швидші за будь-які машини, досконаліші і чутливіші за найскладніші прилади. Їм не доводилося і не доведеться переживати стадії машинної цивілізації. Замість того щоб створювати і вдосконалювати машини і прилади, вони розвиваються самі… Під час минулої експедиції ми бачили не «ракетки», а «літачки» — так вони змінилися за двадцять років.

— Але чи можна їх вважати розумними істотами, якщо немає ніяких слідів їх колективної праці? — заперечив Лоу. — Може, це ще кристалічні «звірі», га?

— Є! — Новак ляснув рукою по поручню крісла. — Є сліди! Правда, навряд чи це можна назвати творчістю… Я маю на увазі зникнення атмосфери навколо Дивної планети. Очевидно, атмосфера заважала їм літати, заважала збільшувати швидкість. «Ракетки» просто знищили її…

Лоу не здавався:

— Якщо «ракетки» розумні істоти, то чому вони не встановлюють зв’язку з нами, чому нічого не відповідають на кінограму?

— Бачите, Патрік… — Новак кілька секунд помовчав; обмірковуючи відповідь. — Думаю, що їм зрозуміти нас значно важче, ніж нам — їх. Швидкість руху і мислення «ракеток» така велика, що спостерігати нас їм важче, ніж нам побачити ріст дерева. Пам’ятаєте: щоб уважно розглянути нас, «ракетки» пікірували? Хто знає, можливо вони вважають живими істотами наш зореліт і розвідувальну ракету, а не нас самих.

Максим Лихо крізь прозору частину підлоги дивився на Дивну планету. Те місце її, над яким висів зореліт, поринуло в нічну темряву. Звивиста, розмита рельєфом межа світла і тіні захоплювала дедалі більшу частину планети, і вона вся поступово зникала в чорному просторі. Тільки останні іскорки, відбиті найвищими вершинами скель, ще деякий час світилися. Денна частина планети, граючи різними переливами світла, пливла назад.

Максим підвів голову:

— Слухай, Антоне. Якщо ти догадувався, що «ракетки» — живі істоти, то навіщо ти… не знаю, як і сказати, зруйнував, чи що, — словом, збив цю «ракетку»? Не треба було цього робити.

Новак здивовано підвів брови:

— Але… догадку треба було перевірити, інакше ми і полетіли б, так нічого і не зрозумівши. І потім ти пам’ятаєш першу експедицію? Вони з нами теж не церемонилися.

— Та тоді ж були зовсім інші «ракетки». За твоєю гіпотезою, вони відрізнялися од теперішніх, як ми відрізняємося од пітекантропів. Вони розвиваються з нечуваною швидкістю! Вбити істоту мислячу, можливо, розумнішу за нас… Ні, цього не можна було робити. Що вони подумають про нас, людей Землі? — Максим Лихо похитав головою і вперто повторив: — Цього не слід було робити.

Решта мовчали. Новак підвівся з крісла.

— Звичайно, важко відразу все збагнути. Ну що ж, попереду в нас чимало часу… Нарада закінчена. Зараз, — голос його набрав металічного відтінку, — всім готуватися до старту!

Новак помилявся: часу для роздумів виявилося небагато.

…Першим помітив корабель «ракеток» Сандро Рід. «Фотон-2», набираючи швидкість, уже десяту добу огинав Найближчу, і виходив на розрахункову інерційну траєкторію. Члені в екіпажу, прикутих до сидінь чотирикратним перевантаженням, гнітило вимушене безділля і нерухомість. Сандро облюбував хороше місце — обсерваторію — і спостерігав сузір’я. Саме він і помітив якесь тіло, яке частково заступило диск Найближчої, що весь час зменшувався. «Фотон-2» мчав уже з швидкістю сорок тисяч кілометрів за секунду, проте тіло не відставало, а. навпаки, наближалося. Сліпучі спалахи антигелію, що згоряв у дюзах, заважали як слід розглянути форму тіла.

Сандро викликав рубку керування.

— Антоне! Треба зупинити двигуни.

— В чому справа? — на екрані видно було, як Новак від подиву навіть підвівся з крісла.

— За нами летить якесь тіло…

Коли двигуни виключалися, автоматично починали працювати два відцентрових маховики — на носі і в кормі зорельота. Вони створювали протиобертання маси «Фотона-2» із швидкістю десять обертів за хвилину: цього було досить, щоб створити в жилій і робочій частинах зорельота нормальне доцентрове тяжіння.

Небо за кормою здавалося конусом з тоненьких світних окружностей, які швидко перетиналися зорями. Диск Найближчої описував яскраве вогняне колесо. Та й весь Всесвіт крутився з запаморочливою швидкістю, і в ньому важко було щось розібрати. Новаку довелося перемкнути маховики на зворотний хід, щоб зупинити обертання зорельота. Через півгодини небо набрало знову нормального вигляду.