Савченко Иванович - Назустрiч зорям

Система перешкод відповіла одразу. Назустріч «ракетці» шугнув могутній хаос радіохвиль. На незначну частку секунди вона втратила керування — і з величезною швидкістю врізалася в каміння. Беззвучно здригнувся ґрунт. Блиснувши в пологих променях Найближчої, що вже заходила, розлетілися в усі боки осколки «ракетки» і, перемішавшись з лавиною каміння, ринули «вниз», у бік екватора.

Новак зірвався на ноги так швидко, що мало не втратив рівноваги.

— Хутчій! — кинув він Сандро. — Треба встигнути до темряви знайти хоч кілька шматків.

Цю бистроплинну ніч Новак і Рід провели в експрес-лабораторії розвідувальної ракети. Новак розглядав поверхню підібраних осколків «ракетки» в мікроскоп, водив по них вістрям електричного щупа, записував покази осцилографів. Сандро спочатку допомагав йому зробив пробний хімічний аналіз речовини «ракетки», але потім, втомлений, задрімав у м’якому кріслі.

Антон знову й знову дивився в мікроскоп на нерівні блискучі скалки, зляканий здогадом, що промайнув у голові. Коричневі шестигранні комірки, сплетені в химерну мозаїку; сяючі прошарки білого металу, обірвані звивисті жилки дротинки, жовті прозорі кристалики… Коли сліпуча Найближча знову випурхнула в чорне небо, Новак підвів на Ріда запалені, почервонілі від напруження очі і обережно доторкнувся до його плеча.

— Знаєш, Сандро, ми з тобою вбили живу істоту, причому більш високоорганізовану, ніж ми — люди.

— Як?! — Сандро широко розплющив очі. — Невже в «ракетці»?..

— Ні, не в «ракетці», — перебив його Новак. — Не в «ракетці», а, гм, ми повинні були б догадатися про це раніше, — самі «ракетки» — живі істоти. І ніяких інших на цій планеті, мабуть, нема.

По склу ілюмінатора швидко, мов світляки, повзли зорі. Концентруючись біля полюса, вони сяяли на фоні скелястої стіни. З-за обрію вилетіла «ракетка» і помчала вниз пологими багатометровими стрибками.

— Чому «ми з тобою вбили»?.. — тихо, невпевнено пробурмотів Сандро, дивлячись убік. — Я ж не знав, що ти це зробиш…

Новак здивовано глянув на нього, але нічого не відповів.

…Земля була такою, якою її бачать астронавти, повертаючись з експедиції: велика куля, оповита голубим серпанком атмосфери, крізь який невиразно проступали зелені і строкаті плями континентів та островів серед синьо-сірої гладіні океану; білі крижані шапки на полюсах і, наче продовження їх, білі плямки хмарок. Контури материків дрібнилися безліччю ліній поступово ставали виразнішими. Тепер горизонт нагадував перекинутий келих з хисткими туманними краями. Внизу стрімко проносилися масиви лісів, порізані голубими смугами каналів і тонкими сірими лініями шляхів; нагромадження іграшково маленьких будиночків, великі жовті квадрати ланів пшениці; берег, який обривався скелями, і безмежне море, що сяяло під сонцем синьо-зеленими валами.

Ло Вей і Патрік Лоу мчали вулицями Астрограда — мимо куполів і стометрових щогл радіонавігаційної станції, мимо сяючих пластмасовим облицюванням і склом житлових будинків, мимо гігантських ангарів, де монтувалися нові ракети. Скрізь було багато людей. Вони працювали в ангарах, снували на вулицях, грали в м’яча на майданчиках парку, купалися у великих басейнах. Високі на зріст, стрункі й мускулисті, в простому одязі, з веселими або зосередженими обличчями, — вони були красиві. Ця краса облич, тіл і рухів була не випадковим даром природи, а наслідком забезпеченого, чистого, натхненного працею і творчістю життя багатьох поколінь… Йшли обнявшись дівчата по вулиці і співали. Під розлогим темнолистим дубом гралися в піску діти.

…Місто скінчилося, стало видно скелі, що їх раніше заступали будинки. Ло і Патрік мчали до космодрому, до жерла п’ятсоткілометрової електромагнітної гармати, націленої в Космос. Вони піднялися на височину і тепер побачили всю блискучу металеву нитку, що сягала найвищої вершини Гімалаїв — Джомолунгми. Ось із жерла гармати в розріджений темно-синій простір сріблястою стрілою вилетіли зчеплені в низку вантажні ракети.

Екран погас — кінограма скінчилась. Ло Вей і Патрік Лоу мовчки сиділи в затемненій кабіні зорельота, боячись навіть словом сполохати відчуття Землі. Напружена робота, безперервний потік незвичайних вражень відвертали астронавтів од думок про Землю. Вони свідомо відвикали од неї. Але зараз вона покликала їх — і ці люди відчули тугу… Ні, жодним кондиціюванням повітря не замінити терпкий запах смолистої хвої і нагрітих сонцем трав; мільярди космічних кілометрів, пройдених з швидкістю, близькою до світлової, ніколи не замінять вулицю, по якій можна йти і просто так посміхатися зустрічним; ніколи розумно розрахована краса приладів і машин, що ними насичені зорельоти, не витіснять з серця людини багатої, буйної і ніжної, яскравої і витонченої, тихої і грізної краси земної природи…