Савченко Иванович - Назустрiч зорям

— Розумію. Що ж ви збираєтесь передавати?

— Про Сонячну систему, про її місце у Всесвіті, про Землю, про її людей, про наші будови, про наукові дослідження… Торрена пропонує показати їм наше мистецтво. Звичайно, доведеться передавати все в дуже прискореному темпі, інакше вони не сприймуть.

— Так… — Новак замислившись зупинився, тримаючись за край скелі. — Інформацію про Сонячну систему і її координати передавати не слід. А про все інше — спробуйте.

— Чому, Антоне? — втрутився в розмову Сандро — Треба ж повідомити їх, звідки ми тут узялися!

— Ні, не треба, — відрубав Новак. — Ми ще не знаємо, хто вони такі… Ло Вей, про мистецтво, мабуть, теж не варто передавати. Не зрозуміють…

— Добре, капітане. В мене все. Монтуватиму кінограму.

Ло Вей вимкнувся. Деякий час Новак і Сандро мовчки пробиралися по похилій скелястій пустині. Зорі були вгорі і під ногами, — вони чіплялися за кам’яну стіну — справжня безмежна зоряна безодня. Зорі перемішалися так швидко, що аж в голові паморочилося. Довгий блискучий корпус «Фотона-2», що нерухомо висів у височині на незримій прив’язі тяжіння, здавався єдиною надійною точкою в просторі.

Новак поглянув на Сандро і побачив у нього на обличчі крапельки поту.

— Відпочиньмо, Малий, — він міцно сперся на уламок скелі, сів і озирнувся.

— Ух! Справді Дивна планета. Де «верх», де «низ», не розбереш… — Сандро зареготав, сів поряд, умощуючись якнайзручніше, і раптом завмер.

— Антоне, дивись, — «ракетки». На північному заході…

Новак підвів голову.

— Бачу.

Високо в зоряній порожнечі з’явилися маленькі сріблясті, блискотливі краплини. їх рухи нагадували велетенські плавні стрибки: «ракетки» то падали до поверхні планети, то знову стрімко злітали вгору і вперед. Вони робили кола.

— І все-таки в «ракетках» нема живих істот, — немов продовжуючи давню суперечку, промовив Сандро. — Жодна жива істота, крім хіба що бактерій, не витримає такого прискорення. Дивись, що робить!

Одна «ракетка» відокремилась од решти, що полетіли за обрій, і мчала тепер над ними легкою сріблястою тінню. Ось вона раптово, наче вдарилася об невидиму перешкоду, зупинилася, зависла у просторі і почала падати дедалі з більшою швидкістю на гострі шпилі скель. Потім сталося щось подібне до безшумного пострілу: «ракетка» блискавкою злетіла у височінь, зробила там петлю і знову почала падати.

— Схоже на те, що вона шукає нас…

— Так, схоже. — Новак рухом голови натиснув кнопку виклику зорельота. — «Фотон-2»! «Фотон-2»!

— Навіщо? — схопився Сандро. — Вона нас запеленгує!

— Нічого. Ми зараз проробимо з нею невеличкий дослід… «Фотон-2»!

— Чую вас, капітане!

— Патрік? Увімкніть систему радіоперешкод, тримайте Нас під її прицілом. За моїм сигналом пошлете на нас промінь.

— Добре.

«Ракетка» пікірувала прямо на Сандро й Антона — беззвучна й сліпуча, мов блискавка. Серця людей стиснулися від туги. Срібляста краплина збільшувалася так швидко, що очі не встигали відмічати подробиці. Але ось — У ту невловиму мить, коли, здавалося, «ракетка» вріжеться в каміння, — вона загальмувала й повисла в порожнечі. Від сильного удару магнітного поля викривився горизонт і силуети скель, розжарилися і відразу ж охолонули якісь металеві осколки. «Ракетка» перевернулася і шугнула вгору… Сандро і Антон одночасно полегшено зітхнули.

— Патрік! — знову радирував Новак. — Перемкніть систему перешкод на автоматичне керування від моїх біострумів. Інакше нічого не вийде… І ввімкніть максимальну енергію променя.

— Виконано! — зараз же доповіли із зорельота.

Темно-сірі з синім полиском стіни дощу над степом хтось розколов сліпучо-білими звивистими тріщинами блискавок. П’ятирічний хлопчик біжить босоніж по слизькій траві, по багнюці, по калюжах, кричить і не чує власного голосу серед безперервного гуркоту бурі. Раптом зовсім поряд каламуть дощу, який стьобав косими струменями по обличчю і плечах, проколола вогниста синьо-біла цятка-блискавка, спрямована на нього! Охоплений жахом хлопчик гепнувся в грязюку і заплющив очі…

Цей спогад з далекого дитинства зринув у пам’яті Новака, коли «ракетка» пікірувала на них удруге. Йому довелося зібрати всю свою силу волі, щоб зосередитися. «Не пропустити потрібної миті… І не поспішити». Він обчислював спокійно і точно, мов автомат. «Ракетка» була вже на висоті кількох десятків метрів над скелями. Зараз вона мала почати магнітне гальмування. Свідомість Новака матеріалізувалася в одній невимовленій команді мозку: «Промінь».