Яна Дубинянская - Свій час

І враз усе стало зрозуміло, нецікаво, нудно, як завжди.

— Вона у Франції зараз, — відповів Богдан. — Здається… Лесю, я побіг, вибач. Немає часу.

— Так, багато відволікався. Звісно, це нервує. Адже я ґрунтувався на засновку, що він є у кожного, так чи інак — свій час.

Вони мерехтять і метушаться, і квапляться, і заважають одне одному; я не встигаю не лише зчитувати зі стрічки, але й відстежувати пульсацію еквосхеми, конвульсивної, передсмертної. Від картинки на панелі ряботить в очах, і медична програма вимикає зображення. Тепер я ще й осліп; наївний превентивний захід, покликаний відтермінувати справжню сліпоту. Хоча яке це насправді має значення.

Намацую сенсор під долонею, намагаюся дати команду. Двома пальцями практично неможливо набрати потрібну комбінацію; а напередодні ж у мене працювала вся кисть. Я тепер живу так повільно, що мене переганяє навіть власна смерть.

А від життя, від усього, що відбувається там, назовні, за межами мого хроноса, напакованого високотехнологічним медобладнанням (на це в мене, дякувати Богові, вистачає екво, і тому можна дозволити собі розкіш померти вдома), я відстаю, безнадійно відстаю, і вже ніяк не можу ні на що вплинути. А вони метушаться, квапляться, женуть мов оглашенні свій час, ні біса не розуміють і не можуть домовитися. Здається, вони там навіть не дійшли спільної думки щодо припинення енергофінансування плебс-кварталу. Ще сподіваються, що минеться. Що відбудуться малою кров’ю, подачкою, надбавкою екводотацій, як-небудь… Тьху.

Вони не були там, не бачили і не здатні уявити. Неправда, що наші страхи випереджають об’єктивну реальність. Страх замішаний на уяві, а в цій царині ми схильні собі лестити. Не кажучи вже про соціальні страхи, такі ж убогі, як і усереднена фантазія. Глибоко в нашій колективній, зведеній до спільного знаменника душі ми зневажаємо плебс-квартал, а тому наша звична фобія не відображає і сотої частки реального стану речей.

Я бачив свого мертвого хлопчика, і я знаю. А більше не знає ніхто. І що найстрашніше, не бажає знати.

Я, паралізований старий, залежний від медичних програм, нічого не можу. Та й усі вони теж не можуть — засівши по стільниках своїх хроносів, нездатні хоча б якось скоординуватися і бодай щось спільно вирішити, я вже не кажу вдіяти. Чи навіть по-справжньому злякатися, збагнувши нарешті, як легко перебити нас поодинці.

Палець, німіючи, таки влучає в потрібний сенсор, і панель висвітлюється, і Паютка дивиться з самого краю відданими круглими очима. Вона єдина нікуди не поспішає.

А я зобов’язаний вникнути, відстежити, зрозуміти, чи все вже втрачено, чи ще можна спробувати щось урятувати. Чи існує він досі, мій безтолковий, охоплений панікою, безпорадний і безмежно наївний світ-задвірки, — чи вже от-от висадять з ноги шлюз за моєю спиною, розірвавши під три чорти занадто тонку матерію хроноса разом із хисткою ілюзією безпеки та химерою свого часу?..

Але по-справжньому я боюся не цього.

Я, чий зношений організм здав і здався, не витримавши дикого перепаду хроноприскорень і хроносповільнень, почав відмовляти — система за системою, функція за функцією, — чудово розумію, незважаючи на всі запевнення рекламних проспектів клінік-конкурентів, що ніяких енергофінансів світу не вистачить, щоб усе це повернути; щонайбільше — підтримувати штучно, та й то до певної межі. І боюся, панічно боюся (Карл у Клари, числа Фібоначчі, десять заповідей, шість інертних газів, закон Ома!..), що слідом за травленням і серцевою діяльністю, дотиком і слухом, гостротою зору і прохідністю нервових імпульсів через спинний мозок полетить, деградує і перестане існувати найголовніше: пам’ять, інтелект, особистість.

Занадто пізно. А час не має зворотного ходу.

Він уже майже закінчився, мій час.

— Що ви, жодних спільників. Письменник — самотній вовк. Інших людей з їхніми можливостями я звик просто використовувати. Не питаючи згоди. Ясна річ, така стратегія неминуче призводить до того, що точнісінько так само, не запитуючи, використовують і тебе самого.

Та про це я нічого не можу вам сказати.

— Почитаєш? — запитав напівпошепки Скуркіс, сідаючи в сусіднє крісло, крайнє в ряду.

Віра мовчки похитала головою. Скуркіс показав схрещені руки, і Міша Красоткін, який стояв збоку біля сцени, кивнув.

Читала Машенька. Щось нове, принаймні Віра цього досі не чула, і хороше, сильне, як і все в неї. І Міша, перекинувшись організаційними знаками зі Скуркісом, знову повернувся до сцени і слухав, ледь закинувши голову.