Яна Дубинянская - Свій час

Мені казали, що страх поступово мине. Потрібно регулярно скачувати реабілітаційні психокурси, та я знову забула. Та й для цього треба виходити в мережу, вмикати комунікацію і синхронізуватися… не хочу. Нікого не хочу впускати у своє життя і в свій час.

Сенсорна панель проростає квітами, бузковими та жовтими, білими, блакитними, нескінченним розмаїттям комбінацій, це навіть не програма-симулякр, а просто заставка, я її завантажила дуже давно, задовго до того, як… стоп. Це я вирішила для себе чітко — не згадувати. І допомагає, справді. Я вже по-чесному, так, без жодного самообману забула його ім’я.

Перепланувати особистий простір, зібрати все необхідне для життя в певний радіус, осяжний, контрольований звичайним оком. І квіти, бодай трохи квітів. Мій сад, напевно, загинув, висох дощенту… не знаю. Не можу примусити себе підвестися, розширити хронос і піти подивитися.

Схему перепланування можна пошукати в мережі, але ж це знову-таки — активувати панель, персоналізуватися і все таке, чого я не робила вже не пригадаю скільки внутрішніх годин і днів. Я не спілкуюся ні з ким, не читаю новин, гадки не маю, що відбувається там, у Загальному просторі, в чужому світі за межами мого хроноса… і не хочу нічого такого знати. Я просто дивлюся на квіти. І п’ю каву… кава у мене поки що є, її не запрограмовано в стандартному наборі доставки, та можна сповільнитись іще, і вистачить надовго, майже назавжди.

У комунікацію доведеться все-таки вийти. Я ж так і не сказала йому… старому, який урятував мене, витягнув звідти… його ім’я, звісно, теж довелося забути — але він є у мене в контактах, і я мушу, неодмінно мушу вийти на зв’язок і подякувати йому.

Потім.

Оболонка хроноса спалахує на золотій облямівці чашечки алмазним пилом. Мені життєво необхідно її бачити, цю межу, кожної моєї внутрішньої миті переконуючись, що вона існує, в її реальній, зримій непорушності й непроникності. Я — всередині. Тільки я і більше нікого. Назавжди. Це мій час.

Задум виник три роки тому. Коли почалася конкретна робота, можете самі поглянути, ви маєте файл. Так, вона затяглася, оскільки останні роки в мене був дуже щільний графік: постійні поїздки, ярмарки, зустрічі з читачами… а ще моя сім'я, діти. Не так просто розподіляти час…

— Привіт, — сказала Леська.

І зупинилася — просто в проході. Там, де нормальний коридор звертав у апендикс із крученими сходами нагору, до лабораторій і кафедри елементарної фізики. Довелося навіть пригальмувати:

— Привіт.

— Як життя? — вона всміхнулася, трохи змучено, а може, так лише здалося в напівтемряві. — Давно тебе не бачила.

— Хворів.

Вона так і тупцяла в проході, і мабуть, слід було відразу запитати прямо, що їй потрібно на фізфаці, в іншому корпусі: справді, не до мене ж вона сюди прийшла. Та запитання не складалося — так, щоб і в лоб, і не геть уже по-хамському, — тому Богдан мовчав.

— Ти ж у самому епіцентрі опинився, так? — майже прошепотіла Леська.

— Ні, — різонуло неточне слово, але він прикусив язика. — Хто був в епіцентрі — всі загинули. А мене лише контузило.

— Але зараз уже все нормально?

— Більш-менш.

Не розповідати ж їй про те, як болить голова щоразу, коли берешся до справжньої роботи. І що терміни подання статті на міжнародний конкурс уже ось-ось, а виходить якась лажа, і ніяк не вдається виловити системну помилку. І вже геть немає часу.

— Богданчику, ми тут вирішили організувати фест, — нарешті вона перейшла до справи, і зависла на обличчі усмішка поступилася місцем нормальній людській міміці. — Невеликий, на два дні. Буде сам Нечипорук!.. і молоді почитають, у нас на курсі багато хто пише кльовезні тексти, і з культурології дівчата теж хочуть… Прийдеш?

Богдан стенув плечима:

— Не знаю.

Повз них промчали хлопці з паралельного потоку, осіб шість, Лесьці довелося відступитися, пропускаючи їх, буквально втиснутися в стінку, і Богдан машинально ступив до неї: затулити, загородити собою, бо ж ці коні завиграшки зіб’ють з ніг. Вдихнув її парфуми, знайомий трав’яний запах.

— Приходь, — мовила вона. Зовсім поруч.

Він відступив на крок, запізніло подумавши, що краще було б зайти на кафедру слідом за тими хлопцями, попрощавшись на ходу. Він тепер весь час запізнювався, не встигав, гальмував. І затягувалася пауза, і треба було щось відповісти — що?..

— До речі, — сказала Леська, — ми хотіли ще й Арну запросити… якщо вона, звісно, зможе. Запитаєш, га?