Олесь Бердник - Хто ти?

Його долоні торкнулися Оленчиних щік. Вона здригнулася, напружилася, мов тятива лука.

Вдарила блискавиця. Зникли дерева довкола, Сергій, будинок, хмари в світанковому небі. Зникло все.

Зашуміли київські каштани, заспівав нічний вітер, далекий вітер юності, срібно забриніли струни місячної ночі…

«Якщо зраджу — хай мене покарає клятва вірності!» — прозвучав урочистий голос. Вогняна хвиля залила тіло, зірвала запону часу, оголила серце. Рідні очі наблизилися, заглянули в душу. Кликали… Звали… Очікували…

— Ні! — скрикнула вона, відсахнувшись від Сергія. — Ні!

— Оленко, що з тобою? Оленко?

Вона відштовхнула його, кинулася бігти до Дніпра.

— Оленко, вернися!

Сергій метнувся за нею, кликав розпачливо:

— Оленко! Оле-е-енко!

Вона бігла, не чуючи ніг під собою. Босі підошви холодив пісок, в обличчя хльоскали віти верболозів. Добігла до старезного в’яза, задихаючись, обняла його. Плакала, обмиваючи сльозами кору віковічного друга.

— Я не можу, не можу… Краще вмерти… Вмерти! Порадь мені, друже, скажи хоч словечко.

«Розвій хмари душі, — скрипіло дерево, — відкинь примари…»

«Як, як? — ридала Оленка. — Як мені вийти з кола примар? Де моя стежка?»

«Рідне серце — стежка твоя, — заспокоював в’яз. — Рідне серце, котре чекає вже вічність…»

Оленка впала на землю, цілувала коріння в’яза, знесилено шепотіла…

— Я божеволію… Так не можна… не можна…

Сергій підбіг до неї, підвів із землі — холодну, задубілу. Обігрівав її руки своїм подихом, плакав скупими чоловічими сльозами:

— Оленко, що ти робиш зі мною, з собою? Оленко, що ж нам діяти?

— Він живий, Сергійку, — шепотіла вона. — Він живий.

— Оленко, ти ж маєш розум…

— Сергійку, сьогодні попливемо на його могилу. Попрощаємось. Я попрощаюся з юністю своєю, з казкою, а потім — я твоя. Я забуду…

Сергій повів її додому, загорнувши в плащ. Мовчав. Мовчали верболози довкола. Мовчало світанкове небо, тривожно багряніючи над лісом. Тільки широкий Дніпро вирував, сміявся, плюскотів у береги, кликав до моря. Він щось знав, передчував, обіцяв.

Вони залишили човна внизу, зійшли на кручу вузенькою стежечкою, по якій пастухи ганяли корів до Дніпра. Оленка поспішала, незнана сила несла її вперед. Серце одірвалося від тіла, у неї було таке відчуття, що воно летіло десь перед нею, ніби клубочок вируючого полум’я.

Глинисті яри. Ріденькі кущі. Бур’яни. Недалеко уже й верхів’я кручі, могила на ній, його вічний спочинок. Там його розстріляли. Там він востаннє дивився на Лівобережжя і, може, посилав їй останнє вітання.

Дід Василь із Сергієм відстали, залишилися далеко позаду. Оленка вийшла на гору, побачила обеліск. Біля нього стояла група людей. Вона стишила крок, приклала долоню до грудей, намагаючись стримати стук серця.

Люди оглядалися на неї. Вражено подивилася на Оленку висока чорноока жінка з сивим пасмом у косі, завмерла молода дівчина, яка тримала в руках букет польових квітів. Кого вона нагадує, на кого схожа?

Пшеничні коси, блакитні очі, брови зрослися на переніссі, ніби крила птаха. Поруч з нею плечистий білоголовий хлопець, котрий щасливо й розгублено усміхається їй.

— Олено Мусіївно?

— Євгене! Хто це?.. Хто це з тобою?

З гурту людей виступила висока худа постать, простягла до неї руки. Прозорі очі, такі, як і чверть віку тому, пронизали її, сколихнули всесвіт…

— Оле-е-енко!

— Миколо-о-о! Доню! Оксанко-о-о!

Здається, у безмежності прокотилися ці слова, відлунюючись у далеких світах. Троє обнялися, з’єдналися, завмерли…

Мовчазно стояли люди довкола. Не соромилась сліз Марія, усміхався радісно зворушений Євген. Вони відчували, що стали учасниками таємничої містерії життя, великої тайни любові.

А на граніті тріпотіли в променях новонародженого дня червоні, багряні і білі троянди…

До Вічного вогню вийшли і стали півкільцем три кобзарі. Фон Шварц жахнувся, глянувши на них, на їхні урочисті обличчя. Хто це? Звідки вони взялися тут?

Василь Сміян, якому незабаром сповниться сто років, сивий-пресивий, ніби древній Боян. Микола Горенко, шістдесятилітній кобзар і композитор, воскреслий з могили, пробуджений з полону забуття, в прозорих очах його навіки поєднано минуле й прийдешнє, живі, і мертві, і ненароджені. Євген Кремінь, обпалений вогнем любові й зради, зачарований пломенем болісного пошуку, тривожної мислі й вірного почуття. Які сили плекали їх і зберегли понад смертями, розлуками і безоднями небуття?