Олесь Бердник - Хто ти?

Марія витерла сльозу на щоці. Тяжко зітхнула. Знову те саме. Знову її надія вмирає. Два тижні вона водить Миколу по Києву. Були в театрах, у консерваторії, в філармонії, на багатьох концертах. Скрізь Микола ставав напруженим, тривожним. Готувався до чогось незвичайного, ніби намагався щось згадати. Тепер Марія знала напевне, що він тут уже був, учився, жив. Але як узнати? До кого звернутися? Ходити навмання? Сміятимуться, пошлють до психіатрів. Може, опублікувати фотографію Миколи в газеті? Може, його впізнали б якісь родичі, колишні бійці, ветерани?

— Ходімо, Миколо, — ніжно взяла його під руку. — Ходімо, друже. Ти ніби щось згадував? Щось чув?

Микола притулив долоню до чола, по-дитячому усміхнувся, жалібно й ласкаво прошепотів:

— Щось літає в повітрі. Знайоме, дивне. Якби мої гуслі, я б спіймав ту мелодію. Гаряче в голові.

Вони пішли алеєю. Зустрічні з подивом оглядалися на дивну пару. Строга чорноока жінка вела високого худого чоловіка з дитинним виразом обличчя. Здавалося, що він не бачить нічого, лише прислухається до не чутних нікому звуків.

Вони спустилися вниз, перейшли площу Ленінського Комсомолу, піднялися в Першотравневий парк. Повільно рушили алеєю. З Дніпра дихав прохолодний вітрець. Прозорі хмаринки купали в своєму потоці повновидого місяця. Хиталися каштани, шелестіли липи.

Раптом Марія відчула, що Микола напружився, затремтів. Вона аж злякалася:

— Що з тобою?

Не відповів. Похитнувся. Обличчя стало мертвенно-блідим, широко відкриті очі дивилися в одну точку. Марія розгублено оглянулася. До них наближалася пара — високий білоголовий хлопець і юна дівчина, вродлива, русокоса. Микола дивився на неї, щось шепотів, задихався.

Спалахнули видіння: місяць на небі, вітер, каштани… і Оленка…

Вдарив дзвін, і гребля забуття впала, рухнула.

— Оленко! — закричав Микола, і луна покотилася над дніпровськими кручами. Він похитнувся, почав падати. Марія не втримала його, і він упав на асфальт. Білоголовий хлопець підскочив до Марії, допоміг перенести Миколу на лавку. Дівчина з тривожним занепокоєнням звернулася до Марії:

— Що з ним? Він хворий?

— Ні, ні, — плакала зворушена Марія. — Він щось згадав. Він довгі роки, ще від війни, впав у безпам’ять. Друзі, треба негайно машину. Допоможіть знайти машину.

— Я миттю! — схопився хлопець. — Швидку допомогу?

— Звичайне таксі. Мені до готелю. Там я викличу лікаря. Це не страшно.

Дівчина слухала судорожне бурмотіння Марії, нічого не розуміючи. Хлопець побіг до вулиці. Там він стояв біля будинку Верховної Ради, розмахуючи руками. Незабаром під’їхала машина з зеленим вогником. Водій вислухав хлопця, визирнув з віконця, сказав:

— Несіть хворого сюди. В алею я не можу заїхати.

Миколу посадили в машину. Обличчя його осяяне дивним виразом радості й болю. Марія схопила дівчину за руку, благально попросила:

— Я не повинна загубити вас. Скажіть, як вас звати? Прізвище? Де ви живете? Я тепер нічого не можу пояснити. Потім, потім.

— Ім’я? — здивувалася дівчина. — Навіщо це? А втім… — Вона глянула на хлопця. — Звати мене Оксаною. А прізвище — Кремінь. Ось мій чоловік — Євген…

— Живемо ми недалеко звідси, — сказав привітно хлопець, — у селі Зеленьки, південніше Києва. Це на Правобережжі. Я запишу вам адресу.

— Не треба, я запам’ятаю, — втираючи вдячні сльози, відповіла Марія. — Я знаю це село… Моє село Рудки трохи нижче. Ми ще зустрінемося, мої хороші, мої добрі…

Машина рушила. Молода пара залишилася в саду, здивована, стривожена.

Марія, ніби в тумані, привезла Миколу до готелю «Україна», де вони зупинилися. Викликала лікаря. Той оглянув Миколу, заспокоїв. Сказав, що в нього сильне нервове потрясіння. Спокій, спокій, і все буде гаразд.

За кілька годин Микола отямився. Марія з надією очікувала, дивилася, як тріпочуть його вії, як відкриваються очі.

— Музика, — прошепотів він. — Блакитна музика. Срібні акорди радості. Хороше як! Оленко, Маріє, де ви?

Марія схилилася над його обличчям. Він дивився в її очі пробудженим поглядом, дивно усміхався. Шепотів:

— Я все згадав, Маріє. Все знаю: ніч над Дніпром… розстріл… дивне видіння… І потім ти… Ти врятувала мене. Партизани. Я командир «Артист». Артист… Бій… А потім вона…

— Хто вона? — тривожно перепитала Марія.

— Оленка. Моя дружина. Її тоді вішали. Ти принесла страшну вістку. І ми побігли. Пам’ятаєш? Її вбив офіцер. Тоді мене охопила пітьма. І все… все далі, як сон… Сад, квіти… І ти, моя подруга, колисала мене на грудях своїх. Я був твоїм дитям. Бджоли, квіти, струни, дивні прадавні струни, і пісня маків, пісня багряних маків… А тепер — я прокинувся. Що сталося? Мені приснилася Оленка, моя дружина. Я ніби зустрів її в саду.