Олесь Бердник - Хто ти?

Двері з коридору рвучко відчинилися. До кухні зайшов міліціонер. За ним ішов торжествуючий Ниденко, тримаючи хустинку біля носа.

— Ось він, — вказав Ниденко на Євгена. — Бачте, що наробив?

— Громадянине, ваші документи, — суворо звернувся міліціонер, міряючи очима Євгена.

— Нема при собі, — похмуро відповів хлопець.

— Тоді пройдемо до відділення, будь ласка. Ви, товаришу… еее…

— Ниденко…

— Ви, громадянине Ниденко, теж. А до вас я зайду пізніше, складемо протокола. Ходімо.

— Нічого, нічого, — зловтішно примовляв Ниденко, — там тобі дадуть прикурити. Хуліган нещасний!

— Громадянине! — попередив міліціонер. — Прошу не виражатись. Прошу за мною.

Євген рушив до дверей, на мить зупинився, тихо покликав:

— Оксанонько!

Дівчина мов пробудилася, погляд її сповнився мукою, надією. Вона простягла руки до хлопця:

— Євгене…

— Оксано, покайся! — стукнула мати костуром об підлогу.

Двері зачинилися. Дівчина впала на канапу, забилася в риданні:

— Євгене, вернися… Євгене!.. Євгене!..

А мати стояла над нею, мов страшний привид, істерично вигукуючи:

— Покайся!.. Покайся!.. Покайся!..

Вже кілька днів минуло. Кілька днів… І вже вона сама в кімнаті. Самотня. Нема ліжка. Нема матері. Нема. Назавжди…

Якимсь маренням промайнуло над Оксаною потрясіння останніх днів. У свідомості звучать слова останньої розмови. Мати злобно й настирливо вимагала, щоб Оксана стала свідком Єгови, кричала, що іншого шляху нема, що сама доля підштовхує її до цього рішення. Що перед смертю вона хоче знати, любить її дочка чи ні.

Оксана спалахнула, й різко відповіла, що для неї досить. Досить насилля, посміху, зневаги, покори і облуди. Вона людина й воліє вибирати свій шлях сама.

Мати тіпалася в істеричних конвульсіях. Оксана злякано металася біля неї, заспокоювала. Софія Гаврилівна дивилася в стелю невидющими очима, гостро й жовчно говорила:

— Нічого не вдієш, чужа кістка… Скільки вовка не годуй, його до лісу тягне.

— Чужа? — стрепенулася Оксана. — Як чужа?

— Кажу те, що є, — холодно відповіла мати. — Я мовчала все життя, думала, що ти будеш вдячна. А ти віддячила он які Знай же… не я породила тебе. Я тільки виростила.

Світ потьмарився в Оксаниних очах. Похололи руки й ноги.

— Хто ж? Хто? — прошепотіла вона.

— Горенко прізвище. Оксана Миколаївна Горенко.

— А де… батьки?

— Нема, — одвернулася мати до стіни. — Загинули. Батько десь над Дніпром, а матір бомбою пошматувало… В степу, під Харковом. Я прийняла роди в ямі. І одразу ж бахнуло. Її вбило, мене контузило. Солдати підібрали мене з тобою. Записочка з твоїм прізвищем, клуночок з білизною — і все… От і все.

Софія Гаврилівна вже, мабуть, жалкувала, що сказала правду. По її сухих змарнілих щоках текли скупі сльози. Та вона й сама була спустошена, розбита, німа. Дивилася в простір незмигним поглядом, щось шепотіла сухими вустами.

А вночі наступила агонія.

Оксана поховала матір. На цвинтарі співали солов’ї. Неподалік старі жінки продавали квіти у вазончиках. Оксана купила три вазончики з фіалками, поставила в узголів’я. Постояла біля могили, подякувала покійній за її турботи, за клопоти, за жертву, котру вона принесла ради неї, попросила пробачення за муки, що їх завдала, не бажаючи цього. Не бажаючи… І пішла додому.

І тепер вона стоїть біля вікна, дивиться на фіранку. Думає, думає, думає. Світанок надворі. У вікні проходять тіні людей. Лише їхніх ніг. Сіре світло.

Тіні в кімнаті, сумно.

Тепер вона одна, мов хмарина в небі. Куди її понесуть вітри? В які пустелі упадуть дощами її самотні сльози? Чи знайдуться квіти, що спрагло вип’ють її сльози, обернуть їх у красу пелюсток? Так порожньо, так самотньо. Вона одна та ще люба скрипка, зраджена й покинута подруга.

Вона відкрила футляр. Як давно не звучали твої струни, скрипко! Як давно не відповідали твоїм радісним звукам чиїсь любі очі. Лише відлуння голосу, тихого голосу, котрий шепче ніжні слова.

Вони попливли хмаринкою в далеч і розтали в безодні.

Спробувала грати на скрипці. Крізь сум і безнадію почали пробиватися несміливі поклики любові, сподівання, віри. Але як тяжко, невимовно тяжко їм вибиратися з-під запони мороку, із світу скорботи.

Вона опустила смичка. Куди їй тепер іти? Де та рука, що не здригнеться, не покине у найтяжчому горі?

Зненацька крізь щілину в фіранці впав на чоло дівчини перший світанковий промінь. Оксана здригнулася. Ніби небо засміялося. Та крапля світла забриніла в її душі мелодією радості, луна від неї урочисто покотилася в безмежність.