Олесь Бердник - Хто ти?

Марія радісно плакала. Вона пестила сиві кучері Миколи, щасливо примовляла:

— Все не так, не так, мій брате, мій друже. Якби ж я знала! Якби знала… Вона не вбита, Миколо. Вона жива.

— Хто? Хто… не вбитий?

— Та жінка, про яку ти згадав. Оленка. Її, тяжко поранену, відправили на Велику землю разом з нами. Вона лежала поряд з тобою. А я не знала.

— Вона… жива? — запитав Микола приглушеним голосом. Руки його похололи, очі знову затьмарилися.

— Що з тобою? — злякалася Марія. — Ми знайдемо її. Чуєш — адже вона жива!

— Знайдемо, — мов луна, повторив Микола.

— А та дівчина, яку ми зустріли, — прошепотіла Марія, — її звати Оксаною. Ось, я записала. Вона живе в Зеленьках, над Дніпром.

— Оксана? — Погляд Миколи знову замерехтів вогнями надії. — Оксана… Ми хотіли назвати так свою доньку. Зеленьки… Це село, де мене… де я був розстріляний, Маріє. Поїдемо до неї. Чуєш?

На світанку Марія з Миколою виїхали легковою машиною на південь, у придніпрянське село Зеленьки…

У вікно світить місяць. На підлозі пливуть срібні тіні. Марево. Все ніби вві сні.

Оленка сидить біля вікна, не спить. Хоче щось вирішити, на щось зважитися, але свідомість порожня, мов хатина, де вмерла жива істота. Що їй робити, як їй діяти? Дала слово, а тепер сама себе карає, вимучує, дорікає. Здалася перед лавиною кохання. Згодилася віддати руку… Їй уже несила дивитися, як Сергій знемагає у боротьбі з самим собою. Як марніє від нерозділеної любові.

Розум вирішив: хай буде так. Серце замкнене, серце поховане там, над Дніпром. Новому супутникові належатиме щира людська дружба і спільна доля.

Тягнеться… тягнеться час. Незабаром він зайде за нею, щоб разом піти до сільської Ради, де вони офіційно стануть подружжям. Подружжям? Це вже було колись… Було.

Нестримні сльози підступають до очей. Оленко, доки ти будеш у полоні сентиментальної юності? Глянь у дзеркало, ти вже сива жінка.

Вона схопилася зі стільця, заходила по кімнаті. З ким порадитися, у кого запитати, де пролягла єдина її стежина. Чому, чому вона так тяжко страждає, вона, котра навіть у найтяжчі часи не губилася?

Зупинилася над ліжечком Русалії, прислухалася до тихого подиху дитини. Онука… Вона вже бабуся… Це ж і її Оксаночка могла б уже стати матір’ю. Могла б. А вона все ще грається у давні, забуті ігри.

Тихо, навшпиньки, щоб не розбудити Русалії, вийшла у передсвітанкову ніч. Місяць котився до обрію. В селі співали півні. Віконце у землянці діда світилося. Він теж не спить. Чому, чому він не сказав жодного слова, коли Оленка повідомила його про своє рішення? Ніби й не чув. Лише усміхнувся спокійно, лагідно, доброзичливо. І трохи з жалем.

Оленка підійшла до дверей землянки. Звідти чулися тихі перебори струн кобзи, хрипкий старечий голос.

Оленка відчинила двері. Старий Сміян сидів перед відкритими челюстями печі, звідти лилося ніжне проміння танцюючого вогню, старечі пальці перебирали струни кобзи, ніби щось запитували в них. Він не обернувся на скрип дверей, не глянув на Оленку.

Вона зупинилася, помовчала, ніби очікуючи, що він сам збагне, щось запитає, розрадить. Мовчання пливло між ними, ніби віки. І струни рокотали прибоєм далеких юнацьких спогадів. Нарешті, відчувши її німий запит, дід Василь тихо, повагом заспівав:

— Навіщо ви мучите мене? — крізь сльози запитала Оленка. — Чому говорите натяками? Ви щось відаєте? Звідки ваша певність, котрою катується моє серце? Я вже стара баба, а все ще вірю в казку, в небувалість. Невже можливе чудо в цьому світі?

— Хто вийшов з казки, — зітхнув дід Василь, не оглядаючись на неї, — той і далі понесе її, щоб утвердити в новому житті.

Оленка зі стогоном сахнулася від нього, вискочила за двері. Почула, як навздогін їй старий Сміян сказав:

— Сьогодні я попливу на той бік, до Миколиної могили. Може, й ти зважишся? Разом з Сергієм?

Вона не відповіла, побігла до будинку, де вже в світанковій імлі бовваніла постать Сергія з квітами в руках. Він простяг до неї руки, обняв за плечі, несміливо заглядаючи у сині, змучені очі, наповнені сльозами.