Наталя Чибісова - Елізіум

Направо.

Зважилася заговорити до нього:

— Що збираєшся робити зі мною?

Куди йти?

— Хіба не знаєш?

— Знаю. Не потім. Зараз. Зараз зі мною що робиш? Навіщо?

Це не коридор.

— Допомагаю розслабитися. Помовч, — знову погладив її по животі, потім став водити рукою між ногами, піднімаючись усе вище.

Це не коридор.

На тілі проступили крапельки поту.

Що це?

Дихання почало уриватися. Заплакала дужче. Від сорому. Від страху.

Де вона?

Хотіла чинити опір. Тіло більше її не слухалося. Її.

Це не коридор.

Відповідало.

Це.

Підкорялося наполегливим рухам.

Біжи!

Чекало.

Це.

Жадало.

Вона побігла.

Уже не звертав на неї уваги, наближаючись до мети.

Біжи!

Зупинився.

Ззаду!

Підійшов до узголів’я. Взяв її голову до рук. Зруйнував зачіску.

Це.

— Ось так, — сказав він, розпустивши їй волосся й розкидавши по плечах, — такою подобаєшся мені значно більше.

Лабіринт.

Знову відчула себе тілом.

Що позаду?

Лялькою, з якою граються. Спробувала крізь закриті повіки побачити небо.

Чи не байдуже?

Спробувала пригадати Еріка.

Важливо.

Уявити.

Що.

Він торкається її.

Попереду.

Не вдалося.

Що попереду?

Шкода, що вона не людина. Так сильно відчуває відмінність між ними.

МІНОТАВР.

Як могла вона сплутати Еріка з цим?

Лабіринт.

Чому тепер не може навпаки?

Без виходу.

Він наближався поволі, з кожним дюймом його рухи ставали наполегливішими та м’якшими.

Біжи!

Давав їй час. Звикнути.

Де вихід?

Нарешті пальцем ковзнув у промежину.

Вона сама —

Трималася щосили.

Лабіринт.

Закусила нижню губу. Стримувалася, щоб не прокусити до крові.

Лабіринт.

Палець ковзав усередині. Шукав чогось. Рухи стали ритмічними. Тіло пронизало спазмом. Схоже на електричні розряди. Напруга зростає. Біль. Задоволення.

Лабіринт без виходу.

У голові вибухнуло. Нічого не відчувала, крім насолоди.

Де двері?

Ні про що не думала.

Де південь?

Тіло почало судомити, але це його не зупинило.

Де північ?

Вона закричала, потім ще.

Де захід?

Тіло розслабилося, обезсилило, пливло хвилями.

Де схід?

Дозволивши їй перепочити, продовжив. Проникав у кожну клітинку кожного з її тіл. Стала підкорятися йому. Належати. Щось жахливе було у цьому, але не могла й не хотіла думати. Їй байдуже.

Зненацька усвідомила, що програла. Останню гру. Назвала неправильну комбінацію. Тепер не виконає обіцянки. Вона зрадила усіх. Її розум, її тіло, її свідомість зрадили їй. Вона ввійшла у лабіринт, а чи зможе вийти? Тепер її прокляне і її світ. Ще одна пропаща душа. От. Хто. Вона.

Ні. Вона не піддасться. Ерік учив її, що не напрямок шляху є важливим. Важливим є рух. Бажання рухатися. Сторони світу лише якось забарвлюють твій шлях. Поки живе в ній бажання рухатися — не програє.

Де центр?

Він зупинився.

Де небо?

Плюскіт води з крана.

Де пекло?

Підійшов до неї. Руки трохи вологі й прохолодні торкнулися кінчиків пальців й стали поволі просуватися вгору. Дійшовши до промежини, він легенько торкнувся горбка губами, відчуваючи, як вона здригається, проник язиком усередину. Усе повторилося. Тільки цього разу шаленіше.

Уже не тамувала крику. Кричала дико й нестямно. Підкріплювала криком кожен новий вибух пристрасті. Вона налякала його. Вирішивши, що досягнув бажаного, припинив.

Лише стіни.

Вона задихалася.

Лише темрява.

Тіло змокріло.

Шлях уперед.

Шматком тканини обережно обтер його.

Немає часу.

Відв’язав їй руки.

Немає сил.

Потягнулася до пов’язки, але він забрав її руки від обличчя і звільнив ноги. Перевернув на спину і знову промасажував шию. Нарешті дав спокій, звелівши трохи полежати. Не відчувала його погляду, але знала, він десь у кімнаті. Потрібно набратися сил. Він угадав її думки, підійшов.

Запам’ятовуй!