Наталя Чибісова - Елізіум

Земля — Море — Вогонь — Небо

Земля — Море

Вогонь — Небо

Чотири сторожа пильнують входи, кожен свою сторону світу.

Північ-Земля

Схід-Небо

Захід — Море

Південь — Вогонь

Небо — повітря, море — вода.

Комбінація у книзі мала такий вигляд:

Північ (Земля) — Захід (Море)

Південь (Вогонь) — Схід (Повітря)

Ліза відкрила нотатник і довершила свою схему:

Схід — Південь

Захід — Північ

Північ — Схід

Південь — Захід

Захід — Схід

Південь — Північ

Північ-Захід

Південь — Схід

Усе правильно! В останній лабіринт вона увійде на Півночі й вийде на Сході. Кінець — де початок. Вхід — там, де вихід. Таким чином замкне коло. Ще раз подивилась на гармонійну систему й відчула вдоволення. Щось її непокоїло, але хай йому грець. Не буде тим перейматися. Існувала ще одна проблема. Якщо кожен лабіринт належав певній стороні світу, як вона припускала раніше, то вхід до четвертого лабіринту ніяк не міг бути на Півночі. Останній лабіринт мусив належати Півдню, і вхід мав бути на Півдні. Це було серйозним протиріччям, але вона могла помилятись раніше, а не тепер.

Ліза закрила руками обличчя. Нарешті всі шляхи зійшлися в одній точці. І це було одночасно кінцем і початком. Принаймні вона зробила все від неї залежне. Все, що зуміла. Змогла врешті віднайти хоч якийсь сенс власного життя. А якщо всі крізь те проходили? Тоді навіщо все? Що це все означало? А якщо всі, хто приходив до цього будинку, шукали подібні розгадки? Більше не хотіла складних питань. Вона вже й так забагато думала, шукала. Втомилася. Тепер прагнула просто жити, ні про що себе не запитуючи. Прагнула простоти. Чому так складно? Чому світ настільки складний? Чому не можна просто дихати? Не нести жодного тягаря? Не бути нікому боржником? Не давати жодних обіцянок? Скоро цей тягар впаде з її плечей. Засміялася. Востаннє подивилася на розкриті сторінки книги.

Десь там високо в небі був Бог, і цьому Богові не було діла до Лізи, і Лізі не було діла до цього Бога. Ліза закинула голову й усміхнулась. Це не її смерть, не її шлях, але вона пройде його. Залишила бібліотеку.

Спустившись сходами, попрямувала вглиб парку. Сонце танцювало на листі, й Ліза почувалася цілковито щасливою. Ерік пішов, уриваючи її останній зв’язок з життям. І на горизонті з’явилася тінь. Із завтрашнього дня або ночі. Чому вона жодного разу, відколи зустріла Еріка, не згадувала про людину, з якою його сплутала? Може, він прогнав цю тінь, примусив її не турбувати Лізу кілька днів, поки вони були разом? Але тепер час підготуватися до зустрічі. Ліза не знала, чому це так важливо. Чи не байдуже, хто він? Чи не байдуже, хто зробить це? Важливо, що він майстер, для чого їй знати решту? Можливо, почує його голос. Це вже дещо. І потім — очі, вона знала, що обов’язково дивитиметься йому в очі. Несподівано впала на купу опалого злежаного листя, підібгала під себе коліна й занурилася в морок. Уперше вона встала з колін, зняла пов’язку й повернулася лицем до людини, яка занесла меч. За пів секунди до удару. Дивилася йому в очі. У тому, іншому світі вона знову стала навколішки перед людиною з мечем і повернула до нього обличчя. І її очі перетворилися на два величезні місяці й світили на нього з мороку її обличчя. Вона не дозволить ударити її ззаду, як засуджену, злочинницю. Не дозволить ударити, поки в неї зав’язані очі. Не тут і не зараз. Не в пітьмі. Це її територія. Завтра вночі, там, він зробить із нею це у такий спосіб, як захоче, і вона не зможе йому перешкодити. Але тут йому доведеться завдати удару ось так, дивлячись їй у вічі. Чоловік опустив меча. Ліза опам’яталася.

Вона замислилася. Яким буде цей чоловік? Виконавець. Втілення правосуддя. Якими очима дивитиметься на неї? Відповіді залишилося чекати зовсім недовго. Час наближався. Місяць наближався до досконалості. Вони вибрали ніч повного місяця, і так було правильно. Лише ніч має право на її душу. Тільки місяць-повня здатен прийти по неї. Обхопила руками шию й пальцями спробувала вгадати місце, куди їй завдадуть удару. Промасажувала хребці, останнім часом такі напружені. Хребці, що вже тиждень очікували удару. Напевно, передчували, куди він втрапить. Байдуже, байдуже, байдуже… Ще раз глянула на дерева та сонце й попрямувала назад до будинку. Лягла на встелене сонячним світлом ліжко, заплющила очі й, нарешті, відпочила від думок.