Наталя Чибісова - Елізіум

Ерік був настільки приголомшений, що зовсім утратив відчуття належного ритму:

— У вас із ним нічого не було?

Ліза похитала головою, й Ерік зрозумів, що такий початок розмови різко погіршив їхні стосунки, які вже починали складатися. Мабуть, і з переходом на «ти» він поспішив, спровокувавши агресію. Раптово Ліза розвинула тему.

— А треба, щоб було? Нащо псувати хлопцеві життя? Й, урешті, мої останні стосунки тепер уже в усіх сенсах були нелюдськи складними, тож починати нові не виникало жодного бажання. Сподіваюся, йому з Мері поталанить. Якщо, звичайно, ви дасте їй час.

Ерік вирішив зробити Лізі подарунок:

— Вона заслабка, тож нею поки особливо не цікавляться. Я, зі свого боку, спробую, щоб вона, якщо можливо, не потрапила до списків. Як пощастить, виб’ю для неї дозвіл на виїзд.

Ліза посміхнулася:

— Хотілося б вірити. Хоча, думаю, ти скоро забудеш про все й насамперед про свої обіцянки, але думка хороша, вона мене зігріватиме.

Еріку посумнішав:

— Лізо, зазвичай не обіцяю багато, але коли даю обіцянку — то виконую. Усе. Можеш розпитати, над моєю репутацією обов’язкової людини підсміюється половина Інквізиції. До речі, настрій у твого вчорашнього кривдника паскуднючий. Його, звичайно ж, не заслали, але чимало неприємностей йому гарантовані. Тож не чекай сьогодні на нього.

Післяобідній час Ліза присвятила вивченню будинку й околиць.

Гарна будівля. Аж око тішить. Дивна, щоправда. Щось у домі було не так. Довгі коридори. Величезні вікна. Будинок, здавалося, був створеним для того, щоб його любили. Але вона не відчувала любові. Взагалі не могла зрозуміти своїх відчуттів. Могла милуватися ним, захоплюватись, але не любити. Щоправда, для неї він залишався в’язницею, тому її неприязнь мала підстави, але було щось іще. Радше вона порівняла б дім не з в’язницею, але з дуже дивним готелем, пожильці якого весь час зникають. Вона теж відчувала себе гостею, і це лякало найбільше. Раз у раз виникало передчуття, що Ліза ніколи не залишить цього дому.

Заходила до всіх кімнат, окрім зачинених. Гарні старовинні меблі. Картини. Унікальне, ручної роботи хатнє начиння. Ідеально підібрані штори та шпалери. У шафах — вишуканий посуд. Складалося враження, що господарі вийшли кудись на п’ять хвилин, але так і не повернулись, а теперішні пожильці зайшли ненадовго, але з огляду на обставини змушені були залишитись.

Дім навіть мав власну мову, але Лізі не до снаги було зрозуміти її, як би вперто не вслухалась вона у звуки. Настільки ж важко було зрозуміти, на чиєму боці дім і кому допомагає.

Зовні будівля приголомшувала химерністю пізньої готики. Гострі шпилі дахів пронизували осіннє небо. Дивно було, чому воно не кривавиться у місцях подряпин. Вона вже здогадалася, що це колишній маєток, який належав або комусь із засновників Інквізиції, або був відібраний у когось із проклятих. Особливо Лізі сподобався прибудинковий парк. Вона вирішила розвідати територію для подальших прогулянок. Місця для гри в хованки вистачало. Проте її усамітнення протривало недовго. Ерік приєднався до неї під приводом того, що в нього ще лишилися справи в маєтку, який він, з Лізиної легкої руки, став називати в’язницю. Ерік запропонував їй куртку, зауваживши, що вона може лишити її собі. Ліза не стрималася й відповіла, щоб він не хвилювався, — скоро ж бо зможе забрати свої речі: все, що їй вдасться не забруднити кров’ю.

Вони йшли доволі довго, перш ніж стіна перетяла їм дорогу. Ліза зупинилася і впала на траву. Ерік, сівши навпочіпки, став її розглядати.

Дивно бачити одяг своєї жінки на цій, зовсім чужій йому дівчинці. Ще дивніше те, наскільки їй личить шкіряна куртка, в якій звик бачити в дзеркалі себе. Йому здається, чи вони схожі? Її ніс, очі, навіть губи з трішки загнутими вгору кутиками, можливо, й не точна копія його рис, але загальна схожість вражає. Навіть сестра менше на нього схожа.

Він ліг на траву поряд із нею і несподівано для себе взяв її руку в свою. Так вони й лежали на холодній траві, впившись очима у небо. Ліза не намагалася відібрати в нього руки, їй уперше стало по-справжньому добре. Не хотілося думати ні про що, крім життя. Так, під покровом дерев, біля глухої стіни їх ставлення одне до одного змінилося.

Лізині думки недовго залишалися в стані спокою. Вона вирішила: настав час поставити Еріку питання, яке гризло її, пекло ще відучора. Почала здалеку:

— Еріку, правда, що всі інквізитори вищого рангу входять до складу Трибуналу?