Пол Стюарт - Бурелов

— Сла-а-ава! Сла-а-ава! Сла-а-ава! — репетувало ратушне збіговисько і плигало, скакало, гопцювало на радощах — вчені мужі зі слугами, професори із професорами, відкинувши всі заздрощі та образи — принаймні на цю одну прекрасну мить.

— Ми знову можемо провадити цінні наукові дослідження! — вигукнув Професор Хмароглядства і поплескав свого давнього суперника по спині.

— Ми знову зможемо керуватися у всьому розумом! — підхопив Професор Вітроловства. — Фіксувати безмежне розмаїття тонких відмінностей між вітрами…

— … та хмарами, — вставив Професор Хмароглядства.

— … від шепоту тиховію та ревіння урагану…

— … хмари пір’ясті, шаруваті, пір’ясто-шаруваті, дощові…

Професор Вітроловства закусив вудила:

— Коли б не вітер, хмари ніколи б і з місця не зрушилися!

— Коли б не хмари, — збунтувався Професор Хмарознавства, — ми зроду-віку не побачили б, як віє вітер!

Але Професор Вітроловства уже не слухав свого колеги та суперника.

— Погляньте-но! — насилу видушив він із себе, тицяючи на чільну частину приміщення.

Уся Ратушна зала вчинила достоту так само, як він, після чого залягла тиша і кожен прикипів очима до гінкої зловорожої постаті, яка гордовито перетяла сцену і зійшла сходинками на місце за різьбленою катедрою.

Він стояв за нею, згорблений і незграбний, уп’явшись руками в її дерев’яні краї. Круг нього розташувалася особиста охорона — дванадцятеро бардадимів-плескатоголовців — ноги окаряч, руки схрещені на грудях. Вілнікс підсмикав рукави, поправив ярмулку і, дивлячись із-під навислого над очима лоба, сповільна обвів поглядом принишклу академію. Його губи скривила зневажлива посмішка.

— Як це розуміти? — запитав він тихим, але погрозливим голосом. — Мені вже й на хвильку не можна відвернутися?

Юрба неспокійно переступала з ноги на ногу.

Вілнікс глумливо посміхнувся і подався вперед, тяжко нависаючи над катедрою. Відтак, зігнутий у дугу, сяючи своєю ярмулкою, звинувальним жестом показав на Професора Темрявознавства.

— І ви слухаєте брехні цього фальшивого пророка? — заревів він. — Цього дохлого старого цимбала, який одного разу вже поставив Санктафракс на межу загибелі, а тепер, бачиться, завзявся остаточно його доконати?

Живчик тріпнув головою. Ні, ні, все якраз навпаки. А втім, він міг не турбуватися: з кожним Вілніксовим словом натовп ставав дедалі свавільніший.

— Він злигався з відступниками — небесними піратами, — процідив Вілнікс крізь зуби.

Буркіт у Ратушній залі погучнішав, переходячи у ремство: у повітрі запахло грозою.

Вілнікс звернув погляд до натовпу: його очі сяяли тріумфом.

— Він, а також ті, кого він оступачив, змусивши в себе повірити, — зрадники, полигачі, махлярі. Варто! — заверещав він. — Схопіть його — схопіть їх обидвох. Ці бридкі блощиці мають бути розчавлені…

Двоє плескатоголовців сягнистою ходою почимчикували до них.

— Кому й вивести когось на чисту воду, як не свідку! — гукнув іззаду чийсь різкий голос. У відповідь на нього залою, мов жмури по воді, перебіг нервовий смішок.

Вілнікс крутнувся на підборах і люто вп’явся очима в сутінки зали. Його серце закалатало.

— Хто це сказав? — запитав він. — Ну! Я чекаю: хто?

Служник, одягнений у все біле, виступив наперед.

— Мінуліс! — вичавив із себе Вілнікс. — Ти?!

— Професор Темрявознавства каже правду, — виклично крикнув Мінуліс. Попід стінами прокотився буркіт і обійшов усю Ратушну залу. — На відміну від тебе!

— Та як ти смієш! — заверещав Вілнікс. — Варто, хапайте і цього теж!

Зі сцени сплигнули ще двоє плескатоголовців і почали пробиратися крізь скупчення тіл до Мінуліса. Але далеко так і не протислися. Усупереч своїм звичаям, викладацька братія діяла одностайно: змикала руки, турляла назад, даючи Мінулісові змогу висловитися до кінця.

— Ненароком я підслухав багато твоїх таємних розмов. І став свідком злочинних оборудок зі спілчанами… Твого хабарництва… Твого запроданства… Насправді зрадник ти! — сміливо вигукнув він. — За одним я тільки шкодую: коли я голив твою падлючу макітру, мені забракло мужності перерізати твою кістляву горлянку.

Блідий від лютощів й тіпаючись усім тілом, Вілнікс заволав, щоб той стулив писок.

— І ви дасте отак ганьбити добре ім’я вашого Найвищого Академіка? — звернувся він до юрми.