Пол Стюарт - Бурелов

— Що тут діється? — заверещав Вілнікс. — Мінулісе! Мінулісе!

Та цим разом особистий служник Найвищого Академіка не з’явився.

— Мінулісе, де ти? — розбушувався Вілнікс і в нестямній люті сягнистими кроками подався до дверей по-спартанському опорядженого передпокою — звичайного місця пробування свого служника. Зараз він покаже цьому безголовому ледащові, як змушувати чекати на себе!

Та не встиг Вілнікс подолати й половини обсіяного шклянками килима, як уся світлиця ні сіло, ні впало заходила ходором. Він зашпортався і гримнув на підлогу. Якраз над ним угорі відкрилася розколина через усю скелю, і добрячий кусман тисненого золотом тиньку хрьопнув трохи йому не на голову.

Коли курява осіла, Вілнікс підвів голову, зіп’явся на ноги і обтрусив порох зі своєї хламиди. Санктафракс, здогадався він, знову набув стійкості. Скеля, а з нею і він.

— А все ж якусь мить ми падали , — прошепотів він. — А це може означати лишень одне. — Його хворобливе обличчя побуряковіло з люті. — Мабуть, чи не повернувся отой мерзенний небесний пірат — непомітно для всіх і з бурефраксом.

Снуючи постанови та накази, від яких ішла обертом голова, Вілнікс нап’яв поверх волосяниці службову мантію, закріпив на голові сталеву ярмулку зі шпичаками всередині та й дременув зі світлиці, потонулої у безладних нагромадженнях уламків.

— Ну, начувайся, — люто бубонів він. — Начувайтесь усі. Я вам покажу, що чекає на зрадника, який стромляє свого носа у справи Найвищого Академіка.

Потерпіло не тільки Святе святих. У кожному куті кожної світлиці кожної санктафракської вежі — та сама історія. Прилади зривалися зі столів, книжки гепали з полиць. Мірою посилення шаленого двиготу кололися стіни, билися вікна, летіли на землю уламки камінного мурування та тиньк.

Крики жаху та лемент болю здіймалися над громохким, тріскотючим дуднінням, і санктафракські громадяни — старе і мале, панського і простого коліна — вихлюпувалися з вежі гнали на майдани та вулиці. На мить вони приставали, не мавши уявлення, що вони робитимуть, як почнуть гупати додолу навколишні мінарети і зубчасті мури.

— Що це? Що воно за напасть така? — кричали вони одне одному. — Це кінець Санктафракса!

Потім хтось галаснув:

— Мерщій до Ратуші! — і городяни, всі як один, гунули центральним проспектом до найдавнішої і найміцнішої будівлі у всьому Санктафраксі, місця, куди їх завжди гнала нагальна потреба.

Роз’ярілий галасливий натовп прибував до Ратуші. Влившись усередину, міщухи нетямилися з обурення: навіть ця вікодавня святиня не уникла наслідків жахної трусанини, що охопила їхнє плавуче місто. Обвалені камінні брили захаращували поколену мармурову підлогу, одна колона валялася долі, а друга, здавалося, ось-ось повалиться. І поки санктафраксці споглядали те все, задня стіна дала довгу зміясту тріщину, що перетнула її всю — від підмурка до покрівлі.

— Ні, тільки не це! — залементували вони. — Тільки не Ратуша!

На той час, коли всередину почали нарешті пропихатися ті, хто юрмився позаду, скеля остаточно втихомирилась, але лють ні в кого не вгамовувалась. Ані на крихту. Від професури, з’юрмленої в чільній частині зали, до челяді та охорони, що тіснилися попід стінами, всі кричали одне й те саме.

— Де Вілнікс? — допитувались вони. — Корінь усього зла в ньому! Гаспидський святоха! Триклятий узурпатор! Підступний облудник, який не бачить далі своєї кишені! Де він?

Потім, коли на сцену рішуче зійшли дві постаті, характер запитань різко змінився.

— А що тут робить Професор Темрявознавства? І хто то з ним?

Професор підніс руку, прохаючи тиші.

— Браття! — зикнув він. — Братове! — Залягла мовчанка. — Я співчуваю вашому горю. Я поділяю ваш біль від того, що наш укоханий Санктафракс так понищено і сплюндровано. А все ж, — провадив він, — уникнути цього було абсолютно неможливо.

Залою прокотилася хвиля голосного ремства. Не це городяни хотіли почути. Живчик зорив на море роз’юшених облич перед собою, і його проймав циганський піт. Якщо Професор не буде обачний, юрма, перш ніж перейти до подальших розпитів, спершу розшарпає їх на кавалки.

— А як же тепер моя лабораторія? — поцікавився Професор Вітроловства.

— І хто повставляє шибки у моїй обсерваторії? — докинув Професор Хмароглядства.

— Будівлі можна відремонтувати, — безбоязно провадив Професор. — А що потреба в ланцюгах тепер цілком відпадає, то не бракуватиме й ремонтників.