Пол Стюарт - Бурелов

— Кажи, що робити, Живчику, хлопче мій, — відказав Професор Темрявознавства. — Кажи — і затримки за мною не буде.

Коли споночіло, Живчик і Камінний Штурман слідом за Професором покинули його робітню. Вони спустилися тими самими крученими сходами, буркочучи та охаючи, коли важка скриня товклася об стіни. На першому поверсі, замість вийти дверима, професор повів їх униз іще одним маршем сходів, а потім через вузький склепінчастий прохід вони потрапили в тунель. Там було темно й вільготно, і тільки тьмяне ліхтарне сяйво зі скрині освітлювало їм шлях.

— Крий Боже, запалювати смолоскип: це виведе бурефракс зі стану стійкої рівноваги, — остеріг Професор.

Вони все йшли і йшли: петляли туди-сюди, спускалися східцями та похилими переходами, помалу верстаючи свою дорогу до серця летючої скелі. Живчик відчував, як у нього за спиною дедалі пристає Камінний штурман. Він знав: її сила ось-ось вичерпається.

— Ще далеко? — запитав Живчик.

— Вважай, ми вже там, — відповів Професор. — Ще один закрут — і…

— Стій! Хто йде?

Професор зупинився як уритий. Живчик, — устежити в темних тунелях за чорною мантією було понад його спромогу, — з усього розгону наскочив на нього. Моджін тривожно рохнула і впустила скриню — просто собі на ноги, — після чого рохнула знов, тепер уже з болю. Серед цього всього шарварку вирізнився хворобливий Професорів голос.

— Це ти, Смілоголове? — запитав він. — Це я, Професор Темрявознавства. Мені треба пройти у скарбівню.

— Не можна, — пролунала похмура вартівникова відповідь.

— Я… Я… Даруйте, будь ласка, — зашкабарчав Професор. — Як ти смієш не пускати мене?

— Наказ Найвищого Академіка.

— Що? — вигукнув Професор. — Але ж ми обидва знаємо: провідник Вілнікс Помполніус ніколи навіть не снив поширювати на мене такий наказ. Тож-бо пропусти мене. Мерщій!

— Нікому не вільно переступати поріг скарбівні, — раптом оскаженів Смілоголов. — Ані спілчанинові, ані академікові. — Він підніс лампу до Професорового обличчя. — А вам і поготів. Такий наказ самого Вілнікса Помполніуса. Ба більше, ви повинні здати свій ключ.

— Здати ключ? Тільки через мій труп! — спалахнув Професор.

— Якщо вам кортить — що ж, так тому й бути, — почулася відповідь, од якої кров холола в жилах.

Лампа із брязком опустилася на землю, і Живчик почув шваркіт меча та дзвін кинджала, вихоплюваних із піхов. Через Професорове плече він приглянувся до вартівника, що зводив нанівець їхній намір.

— Плескатоголовець, — пробуркотав він сам до себе. — Як це я не здогадався?

Поки Живчик видивлявся на чванькуватого гобліна, — той увесь сяяв сережками, золотими зубами та лезами, — у грудях хлопцеві закипала шалена лють і зненависть. Як сміє цей дикун, цей плескатоголовий гоблін ставати їм поперек дороги, коли вони прибули з такої далечі і з такими трофеями і коли жар-птиця уже майже у жмені?

— Любий мій Смілоголове, — умовляв Професор. — Тут, либонь, якесь непорозуміння. Невже вам так важко впустити нас на хвилину до скарбниці? Жодна душа ніколи про це не знатиме і…

Ураз перед очима у Живчика поплив червоний туман. Він і собі вихопив меча з піхов і скочив наперед.

— Упускай нас, вовчої сучки сину! — заревів він.

На мить плескатоголовець отетерів, але тільки на мить. На губах його заграв лихий усміх, він прибрав бойової постави і навально порвався вперед, мірячи мечем Живчикові в горло. Той відсахнувся і відбив удар. Два мечі яро схрестилися, і — оглушений жахливої сили ударом — Живчик поточився назад. Смілоголов духом опинився біля нього, скажено гатячи мечем і порючи повітря кинджалом.

Живчик не витривав перед шквалом несамовитих, хвиських ударів. Надсадно дихаючи і похитуючись, він позадкував, якомога боронячись і хлянучи з кожною секундою. Нараз плескатоголовець цибнув праворуч і замахнувся своїм важким мечем зліва. Живчик був захоплений зненацька. Зашпортнувшись, він поточився вбік і стукнувся ліктем об стіну.

— А-а-а-а-а-а! — закричав він не своїм голосом, коли пекельний біль прошив його руку і шугнув униз по хребту. Меч брязнув об камінну долівку.

Смілоголов ступнув уперед, очі його палали. Він замахнувся мечем.

— Безклепкий дурнику, — просичав він. — Невже ти й справді сподівався побити мене — особистого драбанта самого Вілнікса Помполніуса, найлютішого і найстрашнішого вартівника у Санктафраксі? — Він стис держака меча, аж побіліли кісточки пальців. Лискучий шарлатовий язик пурхав по його тонких губах; очі яскріли… — Ох же ж і потішусь я зараз.