— Це бурефракс, — пояснив Живчик. — Ми принесли бурефракс. Спустошеній санктафракській скарбниці порожнювати вже недовго.
І справді, за хвилину скарбниця знову була повна. Посередині кола, викарбуваного в самому центрі зали, стояла скриня з бурефраксом.
— Але чому нічого не діється? — запитав Смілоголов.
— Лише в непроглядній, кромішній пітьмі бурефракс досягає своєї найбільшої ваги, — розтлумачив Професор. Він підніс віко скрині і прибрав ліхтаря присмеркового світла. — Ходімо, — сказав він. — Час не жде.
Ланцюжком — із Професором на чолі та Живчиком у самому хвості — вся четвірка рушила до дверей. Під час їхнього ходу ліхтар та лампа гойдалися, кидаючи кругом по залі, а також і на скриню, меткі темні тіні. Щойно бурефракс, опинившись у темряві, додавав у вазі, як світло з’являлося знов, потім, уже з новою тінню, він додавав у вазі ще більше. І за кожним її коливанням підлога скарбниці гойдалася і двигтіла.
— Хутчій! — крикнув Професор і пустився бігти.
Решта пішли за його прикладом, заточуючись і шкопиртаючи, оскільки підлога і далі ходила ходором. Діставшись дверей, Живчик наостанці озирнувся. Скриня видавалася сміховинно крихітною серед величезної зали. Невже її стане, аби уговкати цю могутню плавучу скелю?
— Живчику! — різко нагукав його Професор.
Живчик переступив поріг, ухопився за важку залізну клямку і прибив за собою двері, множачи відлуння у глибині темних тунелів. Ту ж мить долівка вислизнула з-під його ніг. Живчик відчув, як йому звело шлунок. У п’ятах похололо. З грудей вихопився зойк жаху.
Ще мить — і падіння рвучко урвалося. Запала тиша. Запанував супокій. Живчик повернувся до Професора Темрявознавства.
— То оце воно і є? — запитав він.
— А що ж іще? — весело відповів Професор. — Вистачило саме враз.
Живчик недовірливо похитав головою.
— Повір мені, — сказав Професор. — Отут, глибоко внизу, в самім осередді скелі ефект щонайменший. Але вгорі, на поверхні, у самому місті наслідки запевне виявляться катастрофічними. Запам’ятай мої слова: Санктафраксові уже ніколи не бути таким, як він був. Присягаю на чім світ!
Розділ двадцять третій
Розв’язка
Коли летюча скеля задвигтіла вперше, Вілнікс Помполніус саме пробуджувався із глибокого сну без сновидінь. Він розплющив очі, обвів поглядом розкішне Святе святих і самовдоволено усміхнувся.
— Яка краса! — промимрив він. — І який витончений розум треба мати, аби прибрати це все до рук.
Він відкинув ковдру, підвівся з ліжка і підійшов до вікна. Сонце — величезне, червоне і колихке, наче здорова миска киселю із ягід-лісниць, ще тільки сходило над овидом. Пера рожевого світла віялом розгорталися по небу. Вілнікс позіхнув і потер рукою щетинисту макітру.
— Зірниця ще одного пречудового дня, — зронив він і широко розчахнув вікно.
У лице вдарив струмінь свіжкого вільготного повітря, забиваючи дух. Позад нього задзеленчали, мов дзвін курантів, шкляні дармовиси кришталевої люстри. Вілнікс випростався і, вхопивши стулки вікна, прибив їх: було б прикро, якби дармовиси потовклися на друзки! Але канделябр і далі настирливо виводив свою дзенькітливу мелодію.
Вілнікс насупився і непорозуміло розглянувся довкола.
— О Небо, що це? — промимрив він.
Зненацька скеля перехнябилася, свічадо, нове свічадо, поставлене під стіною, різко ковзнуло по грубому білому килиму і брязнуло об підлогу. Вілнікс зітхнув. Принаймні не розбилося на гамуз! Але, по-перше, що його повалило? Установники гир та кріпильники ланцюгів вийдуть на роботу тільки за дві години та й двигіт і шарпанина, що їх оце дізнавала летюча скеля, зрештою, були далеко грізніші, ніж ті, до яких могли б спричинитися їхні дрилі.
Аж ось Святе святих затряслося несамовитіше, ніж зазвичай, і нажаханий Вілнікс Помполніус судомно вчепився у віконну лутку. Безцінні предмети гримали на долівку по всій палаті — порцелянові вази і статуетки зі слонівки, вишукані скульптури, мудровані хронометри та книжки у шкіряній оправі.
Може, це буря, запитував себе Вілнікс. Чи землетрус? Чи може, підіймальна сила плавучої скелі, зрештою, так зросла, що вже зриває її з Мертвого якоря.
Тут розітнувся оглушливий тріск, і люстра, знагла зірвавшись із виліпної скелі, шугнула додолу. Вона гепнула з моторошним гримотом просто на свічадо. Черепки та скалки кришталю і шкла розлетілися по всій палаті, вганяючись у обшиті панеллю стіни.
Читать дальше