Пол Стюарт - Бурелов

У залі знявся тривожний гук.

— Без ланцюгів? — прокотилося натовпом. — Що за божевілля? Таж без них як без рук!

— Жодних ланцюгів, за винятком вікодавнього Мертвого якоря, який утримує нас на місці, — пояснював Професор.

— Ясніше не можна? — вигукнув Професор Хмароглядства.

— Розтлумачте! — зажадав Професор Вітроловства.

— Що ви маєте на оці? — загув від порогу чийсь хрипкий голос.

— Зараз почуєте, — відказав Професор. — Дуже довго, страх як довго над нашими головами висіла грізна небезпека — і ось нарешті, їй покладено край. Санктафракс знову віднайшов рівновагу.

Його слова було зустрінуто гробовою тишею. Невже це правда, запитував себе кожен, невже це справді так?

— А звідки ж оця вся шарпанина та трусанина, — поцікавився Професор Хмароглядства.

— І оцей весь двигіт і дригіт, — додав Професор Вітроловства.

— То все скеля, — сказав Професор, повертаючись до них, — вона осіла вниз, обтяжена вантажем бурефраксу. — Він звів очі. — Більше цього не повториться, поки нашого віку. Даю вам слово, так воно і буде.

Залою прокотився гомін; шум і гам дедалі зростали, аж поки перетворилися на загальний гармидер. Відтак біля входу зірвалися поодинокі оплески. Їх підхопили решта присутніх. За мить уся зала розлягалася від радісних вигуків та криків безмежного захвату.

— Хай живе Професор Темрявознавства! — заволав хтось.

— Хай живе новий Найвищий санктафракський Академік! — крикнув Професор Хмароловства, вимахуючи руками.

— Себто ви хочете сказати — старий Найвищий Академік? — запитав Професор Вітроловства.

— У обох випадках я мав би за честь повернутися до своїх обов’язків Найвищого Академіка, — оголосив Професор Темрявознавства під бурхливі оплески присутніх. — А проте, — провадив він, — за все, свідками чого ми були, ви повинні дякувати не мені. То не я відважився податися до Присмеркового лісу і не я важив головою, щоб вернутися до Санктафракса із вантажем безцінного бурефраксу.

— А хто ж? Хто? — загаласував натовп. Не отой же хортуватий парубійко, що стоїть субіч Професора.

Професор ступнув крок до Живчика, вхопив хлопця за зап’ясток і підніс його руку в повітря.

— Шановні професори, академіки, шановна громадо, — звернувся він до зали. — Рекомендую вам Капітана Живчика. Йому належить ваша дяка.

Тут юрмище вибухнуло віватами, свистом та оваціями, аж Живчик, приголомшений цією хвилею загальної вдячності, що накрила його з головою, став увесь червоний, як сік Матінки-кривавниці.

— Завдяки цьому відважному і геройському юнакові ви більше не лягатимете спати, тремтячи зі страху, що плавуча скеля порве ланцюги і злине у відкрите небо, — сказав Професор і ще вище підніс Живчикову руку.

— Слава! — гримнула юрба у нестямному захваті.

— Завдяки йому ми вже не залежатимемо від неситих спілчан і заживемо у теплі та добрі!

— Слава! — розлягся ще несамовитіший рев.

— Присягаю всією мудрістю світу, він служив нам вірою і правдою, зберігаючи відданість лишень Санктафраксові, — оголосив Професор.

При цих словах Живчик здригнувся. Де він чув їх давніше, запитав він себе. Чому вони такі знайомі?

— Він присвятив своє життя пошукам бурефраксу. Він ганявся за Великою бурею і не повертався, поки не завершив своїх святих, так, Живчику, святих пошуків. — Професор усміхнувся. — Уклякни, хлопче мій, — додав він.

Ага, он воно що! Живчик пригадав. Цих слів ужито на Церемонії висвячення в Лицарі-Академіки його батька.

— Але ж я… ви…, — пролопотів він, ковтаючи давкий клубок у горлі. Відтак, спустивши очі додолу, упав навколішки.

Натовп стих, коли Професор Темрявознавства зняв із тріснутої стіни ритуального меча. Живчик тремтів, власне, хлопцем тіпало, і йому здавалося, ніби всім чути, як дзвонять його зуби. За мить Професор повернувся з мечем і став перед ним. Живчик звів очі й побачив, як велике золоте лезо, розтинаючи повітря, повагом спускається вниз і лягає спершу на праве його плече, а відтак на ліве, висвячуючи його в лицарі.

— Оголошую тебе Лицарем-Академіком, — сказав Професор. — І нарікаю Арборинусом Вергініксом. Підведись!

Якусь мить Живчик не рушав з місця. Не годен був — і край. Його ноги стали ніби ганчір’яні. Лише коли Професор нагнувся і простяг руку, Живчик якимсь дивом, заточуючись, підвівся з колін. Неймовірний ґвалт, відбитий стінами Ратуші, залящав так оглушливо, аж у нього запаморочилася голова.