Пол Стюарт - Бурелов

— Ви не є наш Найвищий Академік, — озвався чийсь голос. То був Професор Вітроловства.

— Тепер уже ні, — додав Професор Хмароглядства.

У Вілнікса одвисла щелепа. Як міг він, хто пишався своїм умінням завжди лишатися паном становища, виявити отаку сліпоту в оцінці настрою юрби?!

— Варто, варто!.. — заволав він. Двоє плескатоголовців ступили крок уперед і враз зупинилися. Ратушне збіговисько кпило, тюкало і свистіло. — Ну, чого рота роззявили? — зарепетував Вілнікс. Але плескатоголовці геть очамріли. Навіть гірше: тепер, коли викладацька братія позбулася природної стриманості, вона не шкодувала солоних слів і отруйних стріл. Його звинувачували у всіх смертних гріхах: мовляв, надуживаючи владою, він накладав із зарізяками, загидив річку, вчинив блюзнірську крадіжку святого бурефраксу, поставив під загрозу саме існування Санктафракса.

— Він хоче, щоб його повісили! — вереснув хтось.

— Зашморг для нього завелика розкіш! — загорлав хтось інший.

Вілнікс не став слухати далі. Коли натовп гунув до нього, він як стій крутнувся на підборах, підібрав поли своєї мантії і дав драла.

Роз’юшений крик струснув повітрям.

— Держи його!

Збігши східцями, Вілнікс помчав до краю сцени, але не сам: на п’яти йому наступав Живчик.

— Біжу навперейми! — загорлав хтось.

— Е, дзуськи! — миркнув Вілнікс, ухиляючись від хижо простягнених рук і женучи щодуху до бічної стіни. За гобеленом крилися потайні двері. Вілнікс вислизнув ними, перш ніж хтось доглупався, що вони там є.

— Утече! — рявкнув лютий голос.

Живчик перший проскочив за втікачем крізь двері. Глипнув ліворуч. Глипнув праворуч — і враз постеріг Вілнікса: ще й досі не випускаючи з рук підібраної мало не до пупа мантії, той чухрав мов оглашенний центральним проспектом.

— Стій! — заволав Живчик. — Стій!

Хлопець дедалі пришвидшував біг; майже впритул за ним тупотів оскаженілий натовп. Сягнувши кінця проспекту, вони перехопилися через арковий міст, після чого погнали крізь тунель і далі.

Вілнікс Помполніус знав Санктафракс як свої п’ять пальців, і час від часу Живчик утрачав дорогоцінні секунди, коли на розпутті звертав не туди чи проскакував закрут. І все ж хлопець брав гору. Повільно, але певно, він наздоганяв утікача.

— Брешеш, не втечеш! — зіпонув він, коли Вілнікс зненацька скочив униз із горішньої пішохідної доріжки і щодуху гайнув до краю скелі.

— Шукай вітра в полі! — галаснув він і зайшовся нестримним гиготінням.

Живчик звів очі й побачив дрібногобліна, що вже стояв біля кошика і кивав Вілніксові, щоб той ішов до нього.

— Сюди, вашмосць, — сказав він. — Спуститесь в одну мить, акурат, як вам хочеться.

Живчик застогнав із безсилої люті, коли Вілнікс ступив до краю причалу. Виходить, негідник таки втік!

— Дозвольте, я подам вам руку, — послужливо запропонував дрібногоблін.

— Обійдуся й так! — брутально кинув Вілнікс, відтручуючи дрібногобліна вбік. Він сперся рукою об плетений край кошика і вскочив досередини.

Ту ж мить почувся тріск від розриву волокна. Живчик побачив раптовий вираз жаху на обличчі у Вілнікса. Потім Найвищий Академік разом із кошиком зник з очей, шугнувши вниз.

— А-а-а-а-а-а-а! — заверещав Вілнікс, змушуючи зупинятися на місці кожного пішохода. Розпачливий, скажений крик, від якого кров холола в жилах, дедалі завмирав, а тоді раптово урвався.

Ген-ген унизу, на землі, лежало, звисаючи з колісного верстата гостривника ножів, тіло Вілнікса Помполніуса. Його руки були розкинуті, ноги підібгані, ярмулка так цупко вп’ялася у потрощений на гамуз череп, що зняти її було абсолютно ніяк. Дерикруп, гостривник ножів, кинув оком на безживну твар колишнього Найвищого Академіка.

— Так-так, — муркнув він. — Коли б це не соколик Віллі! Гострив би ножі, як я, і горя б не знав!

Перш ніж вернутися назад до міста, Живчик оглянув висячий обривок линви. Хоч кілька пасом і перетерлося, решту, поза всяким сумнівом, було перетято ножем. Хлопець обернувся, і його погляд упав на кинджал за поясом у дрібногобліна.

— Ти?! — вигукнув він.

Дрібногоблін стенув плечима.

— Я вам уже казав, що спілчани подбають про нього. — Він побряжчав капшуком із монетами, виважуючи його на долоні, і відразу ж запхав його назад у внутрішню кишеню своєї куцої шкуратянки. — Що й казати, на грошву вони не скупляться, — потішено вишкірився він.