Щоразу, як десь у заїзді чи на торговиці Живчик наближався до когось підхожого на вигляд і заводив з ним балачку, Гайориб дослухався до найпотаємніших думок тамтого, після чого відразу ж пхекав і тріпав головою. Один був страхопуд. Другий — гонивітер. Третій — природжений бунтівник.
Тільки аж надвечір другого дня в одному задрипаному заїзді вони випадково натрапили на нового члена команди. На перший погляд він нічим не нагадував їх самих — кремезний червонолиций живолуп, що пиячив у барі, ронячи сльози в кухоль із деревним пивом. Але Гайориб був непохитний:
— Голову його обсіли сумні гадки, проте серце у нього добре. Що більшого, він знайомий із початками повітроплавства. Ідіть і побалакайте з ним, капітане.
У подальшій розмові Живчик з’ясував, що Живолупа звуть Тарп Волопас — і що він прибився до Нижнього міста у пошуках свого брата Тужня, дрібного крамаря амулетами. Цього вечора, яких дві години тому, він довідався про смерть Тужня, жертви безглуздого нещасливого випадку внаслідок вибуху бурефраксу, експериментувати з яким його змусила нестерпна спрага.
— За що, за що йому така кара? — побивався він.
Гайориб мав слушність. Серце у Тарпа Волопаса було таки добре, і коли він заспокоївся, Живчик запропонував йому десять золотих монет і місце на «Позасвітньому гарцівникові». Тарп прийняв запрошення.
— Даруйте, — озвався рипучий голос у них за спиною. — Коли не помиляюся, ви набираєте команду. Якщо так, далі можна не шукати.
Живчик обернувся. Перед ним стояв сухорлявий, проте жилавий чолов’яга з вузьким гострим обличчям, закандзюбленим носом і маленькими відстовбурченими вухами.
— Хто ви? — запитав Живчик.
— Сім’якрил Сльота, — відрекомендувався він. — Найперший старшина-стерничий у цих небесних широтах.
Живчик стрельнув оком на Гайориба, але лускатий шпиг тільки знизав плечима.
— Я маю голову до обрахунків висоти, кебету до цифрових операцій, а очі до пошуків вигідних оборудок, — проголосив Сльота, світячи з-поза скелець окулярів у сталевій оправі неспокійними блакитними очима.
— Я… я… Зачекайте хвилинку, — сказав Живчик і відвів Гайориба вбік. Ну, як? — прошепотів він.
— Я не певний, капітане. Звісно, все, що він сказав — щира правда. А все ж… Не знаю… щось тут криється. Щось зачаєне, особисте. Воно може прохопитися першої-ліпшої хвилини, а може, взагалі ніколи не прохопитися.
Живчик досадливо зітхнув.
— Так можна шукати без кінця, — забурчав він. — А цей Сльота начебто підходить. Якщо ми його візьмемо, вербунок буде завершено. — Він глянув у вікно. — І ми хутенько подамося до Матінки Товстобрюхперо. — Він витрусив останні десять дукачів із капшука і повернувся до Гайориба. — Ех, або пан, або пропав!
Гайориб кивнув головою.
— Останнє слово за вами, капітане, — промовив він. — За вами і ні за ким більше.
— «Позасвітній гарцівник» готовий і чекає на вас у безпечному місці, — сповістила Матінка Товстобрюхперо. — Але спершу — секрет.
— Ага, — стрепенувся Живчик. — Секрет.
Матінка Товстобрюхперо присунулася ближче, коли Живчик добув із кишені кристал бурефраксу і поклав його на стіл перед собою.
— Ступку і товкача, будьте ласкаві, — попрохав він.
— Але ж… але ж… — неспокійно закудкудакала Матінка Товстобрюхперо. — Якраз так усі й чинять — і сам знаєш, чим воно закінчується.
Живчик нетерпляче затарабанив пальцями по столу. Матінка Товстобрюхперо принесла ступку і товкача.
— Дякую, — зронив він. — А тепер бери очі в руки. Я кладу кристал у гніздо, отак. Замахуюся товкачем і жду.
Настовбурчивши пера, Матінка Товстобрюхперо пантрувала, як хлопець шепоче собі під ніс якісь дивацькі слова.
— Що ви там шкабарчите? — запитала вона. — Кладу голову до пня, якісь заклинання.
Високо над ними гучно вдарив дзвін на ратушній вежі. Живчик різко послав товкача вниз. Сик, спалах, та й уже: бурефракс обернувся на фракспил.
— Вийшло! Вийшло! — згукнула Матінка Товстобрюхперо, палко огортаючи своїми широченними пухкими крильми Живчика. — Блискуче! Блискуче! Але що то були за слова? Я мушу їх знати.
Читать дальше