Пол Стюарт - Останній із небесних піратів

— Ох, мене вже, мабуть, надовго не стане! — простогнав Рук, борючись із непокірним «Грозовим шершнем». Та й Живчик горбився, і виглядав геть виснаженим, а вкруг нього тупцяли, жалісно щулячись, блукай-бурмила.

— Кількахвилинна зупинка! — перекрикуючи завивання вітру, оголосив Живчик.

Блукай-бурмила обступили Рука та старого капітана небесних піратів, заслоняючи їх від шквалистого вітру. Рук тремтів і мав вельми жалюгідний вигляд. Якби принаймні ці глузливі голоси помовкли, тоді хоч голова б щось кумекала…

— Нам капут, еге ж, капітане? — пробелькотав він. А Живчик мовби його й не чув. Він дивився просто вперед. Вітер на мить угамувався, туман покотився далі.

— Глянь! — тільки й мовив капітан небесних піратів.

І тут Рук побачив: просто над їхніми головами нависав такий здоровецький небесний корабель, якого йому ще зроду не випадало бачити. Сама тільки носова його частина, бита негодами та ярими січами, була з двадцять «Грозових шершнів» завбільшки; його порубаний, подовбаний корпус виглядав не меншим за нижньомістову харчівню, а щогла вганялася в небо, мов величезний стовбур залізного дерева. Товстелезний якірний ланцюг тягся до чорної скелі, чия темна маса захищала корабля з підвітряного боку.

— Який-бо він величавий! — видихнув Рук і тут-таки похитав головою, вражений прикрою думкою. Хоч би як утішно було власноруч створити дерев’яного небесного човна, але «Грозовий шершень», — подумалось йому, — у підметки не годиться «Небесному гарцівникові»! Так звана Друга Доба повітроплавання, предмет особливих гордощів Лицарів-Бібліотекарів, була звичайнісінькою тінню того, що існувало до неї. Ох, скільки, скільки-бо всього втрачено…

— Ворушися, хлопче! — звернувся до нього Живчик. — Нам так ніколиться, що аж-аж-аж! Треба борше покинути це кляте місце! Візьми-но свого небесного човна і піднімись на борт «Небесного гарцівника». Скинь униз мотузяні драбини, аби ми могли видряпатися на борт. Хутчій! Поки вітер не розходився знову.

Рук квапливо сів на «Грозового шершня» і знявся у повітря. Ось він уже порівнявся з обшарпаною балюстрадою бака могутнього корабля. Прив’язавши «Грозового шершня» до щогли, Рук зіскочив на чардака. Тремтячими пальцями розв’язав скручені мотузяні драбини і спустив їх додолу. Відразу ж блукай-бурмила подерлися на борт; останній заліз нарешті й сам Живчик. Опинившись на своєму кораблі, старий капітан небесних піратів упав навколішки і поцілував чардака.

— Дякувати Небу! — прошепотів він. — А я вже був подумав, ніби втратив тебе.

Капітан Живчик скочив на ноги. Він стояв рівно випростаний, мовби ніколи й не горбився. Тягар літ начебто спав з його пліч, молодечим вогнем заблищали очі.

— До роботи! — покликнув він дужим голосом. — Підготувати «Небесного гарцівника» до польоту!

Блукай-бурмила як один кинулися кожен на своє місце. Живчик пішов за їхнім прикладом. А Рук зостався полишений на самого себе. Він хутко оббіг «Небесного гарцівника», оглядаючи буфети і шухляди, зазираючи з палуби до трюмів і спостерігаючи, як блукай-бурмила шастають сюди-туди, заклопотано рихтуючи великого корабля небесних пірат і в до польоту.

Вемеру подалася на камбуз, під чардак. Руммель розгорнув головне вітрило, доскіпливо перевіряючи, чи не подерлося де полотно. Верало переглядала мотузяні снасті. Міїру та Лум видерлися на балюстради: перший — з лівого, другий — з правого боку, відтак полізли по такелажу, перевіряючи його придатність і допевняючись, чи справні, чи бездоганно наладнані гирі та стерно. Віїґ подерся на щоглу, додивляючись, чи не підгнила десь деревина цієї височезної колони, чи не виказує вона своєї втоми тріщиною, хоч би й з волосину завтовшки, і вже доліз до самого марса на верхівці.

Позад себе Рук зачув якесь сичання і тихе гуготіння. Зацікавившись, що б воно могло бути, пішов на ті звуки і натрапив на самого Живчика: капітан, засунувши голову між пруття центральної люльки, пильно вдивлявся у поверхню літай-каменя. Поруч нього Моллін регулювала полум’я пальників.

— Як там літай-камінь, цілий? — запитав Рук. Живчик відхилився від літай-каменя і роззирнувся.

— На ньому не видно прикмет кам’яної хвороби, — оголосив він.

— Чудова новина! — вигукнув Рук. — Можна летіти!

— Справді, можна, — погодився Живчик. — Тільки слід поквапитися. Боюся, тамта невидима хвороба все ж устигла вразити літай-камінь.