Пол Стюарт - Останній із небесних піратів

Рук махнув їй на відповідь і, орудуючи важелями гир та вітрильними мотузками, шугонув до неї вниз. Коли він опинився над самою землею, туман, здіймаючись угору, заклубочився довкола нього, і літун умить промерз. Приземлившись на пласкій плиті біля блукай-бурмилихи, завмерлої в очікуванні, Рук зіскочив на ґрунт і намотав швартівну мотузку на зап’ясток.

— Ве-ве, — привітала його Верало. — Веллуу-веґ. — Вона міцно обхопила руками свого опасистого живота. — «Це місце сповнює мене жахом».

Рук кивнув головою, задивившись на простерту попереду неозору кам’яну пустелю брудно-сірої барви. Ще ніде його не охоплював такий неспокій, як тут. Навіть нескінченні каналізаційні тунелі Нижнього міста з їхніми мордо-брилами та лихими рябощурами були ніщо супроти цієї голої Крайземлі.

Зимний вітер, завиваючи і зітхаючи, налітав десь аж із-за Світокраю, висвистуючи понад розколинами та виярками в рівному гранітовому ґрунті. Він лящав і шепотів. Гув і скиглив, буцім жива істота. Кислий, сірчистий сопух забивав Рукові подих. Його тіло обплели скрутні смердючого туману, і шкіра притьмом узялася вогкими, холодними сиротами. А вітер ще й намагався вирвати йому з рук «Грозового шершня», що, мов безважна пір’їнка, підскакував поруч.

Рук побачив, як із лісу виринули Вемеру, відразу ж за нею — Руммель, далі Віїґ, за ним — близнюки Міїру та Лум. Як і Верало, їх, здавалося, приголомшила моторошна атмосфера голої Крайземлі, й вони збилися в щільний гурт, щоб було безпечніше і тепліше.

Останні вийшли на камінну пустку Живчик і Моллін. Живчик ляснув Рука долонею по плечу. Рук помітив, що старий капітан тремтить.

— Чи думав я чи гадав, що мені ще доведеться повернутися на це жахливе місце, — зронив Живчик, неспокійно роззираючись довкола. — Але десь отам на нас чекає «Небесний гарцівник». За мною! — вигукнув він. — І вдивляйтесь у небокрай, чи не забовваніє де велика чорна скеля, схожа на демона!

Живчик рушив у туман. Поруч обережно човгав по ослизлій кам’янистій поверхні Рук; небесний човен підскакував на вітрі за його спиною. Блукай-бурмила, ще й досі тримаючись купи, йшли, не відстаючи, за ними.

Вітер не переставав скиглити і щось нашіптувати Рукові на вуха, а хлопець уперто йшов далі, відчайдушно намагаючись його не слухати, тимчасом як туман своїми пасмами, мов пальцями, гладив, пестив йому обличчя та кучму.

— Брр! — здригнувся Рук. — Це таки й справді жахливе, жахливе місце!

— Тримайся, Руку, — підбадьорив Живчик. — І дивись, чи не завидніє скеля.

Рук напружував зір, намагаючись розгледіти щось за густими скрутнями імли. Але пласка кам’яна пустеля попереду слалася немов кудись у безмір.

— Ось хай-но розступиться туман, — сказав Живчик. — А він таки розступиться, бодай на мить, але тієї миті стане, щоб узріти нашу мету.

Живчик усе йшов і йшов уперед, не зупиняючись. Вітер свистів у вухах, і, здавалося, то якісь чудні голоси хихочуть і глузують з нього.

Йдучи слідом за капітаном, спотикаючись і намагаючись утримати свого невеличкого небесного човна, що крутився-вертівся під лобовим вітром, Рук міг тільки молитися, щоб Живчик не схибив. Ще густіший туман налетів, заслав очі, напхався у вуха.

— Чи всі вже тут? — гукнув Живчик через плече.

— Ве! — водно відповіли блукай-бурмила. — «Всі при купі!»

Час від часу налітали дужі вихори, вдаряючи Рукові в обличчя і збиваючи його з ніг.

Тоді він падав на камінь, міцно тримаючись за швартівну мотузку, і чекав, поки перевихорить. Останній вихор розігна мряковиння, і Рук мигцем, здавалося, уздрів сам навислий над безоднею Світокрай. Та за мить пасма знов зімкнулися, і він знов поринув у білу сліпоту, мов у якесь неосяжне більмо.

— Я нічогісінько не бачу! — злякано вигукнув він.

— Усе гаразд, Руку, — заспокоїв його Живчик. — Покладись на мене!

А тоді мла знов порідшала, і Рук удруге вздрів отого стрімчака на краю суходолу. Далеко вдалині бовваніла немовби подоба якоїсь потвори. Знов зімкнулися млисті пасма, і Рук згубив її з очей.

— Ви бачили її, капітане? — схвильовано запитав він. — Тамту скелю!

— Еге ж, бачив, — підтвердив Живчик, проте в голосі його звучала якась чудна нотка. — Але я не побачив «Небесного гарцівника».

Вони поплуганилися знов, долаючи пориви вітру та крутняву туманних пасом, силкуючись прозирнути вперед далі, ніж на два кроки.