Пол Стюарт - Останній із небесних піратів

Рук насупився.

— Звідкіля? Як?

Живчик описав рукою широку дугу в повітрі.

— А через нашу залогу, — пояснив він. — Ти ж їх чув. Більшість із них колись працювали на бортах небесних кораблів. Небезпека ось у чім: котрийсь звір може бути носієм жахливої недуги — а то й усі вони.

Рук затремтів із жаху.

— А як же нам це визначити? — запитав він.

— Даремна праця, — відказав Живчик. — Може, літай-камінь уже заражено. А може, ще ні. Звісно, що ближче ми підлітатимемо до хворої санктафракської скелі, то більший буде ризик. Не ошукуйся, Руку: це подорож лише в один кінець. Назад «Небесний гарцівник» уже не повернеться. Нам треба тільки жити надією і молитися, аби він протримався, поки довезе нас до Вежі ночі.

— Воля Землі та Неба! — промовив Рук. Обличчя йому видовжилося і зблідло.

— Але веселіше, хлопче! — підбадьорив Живчик, ляснувши Рука по плечу. — Ми ж бо на порозі великої пригоди. Ходи-но зі мною!

Капітан відвернувся і, залишивши Моллін клопотатися коло літай-каменя, заквапився вузьким проходом, що огинав брилу, до носової частини; і ось уже вибіг по кількох східцях на капітанський місток, до штурвала. Схопивши в руки велике штурвальне колесо, відпустив запобіжний важіль. Тоді випробував, один по одному, окремі польотні важелі з кістяними ручками і переконався, що мотузки розкручуються безперешкодно; нарешті для спроби заходився підіймати й опускати вітрила та гирі — останні приготування до польоту.

Він ще порався, коли залунали, один по одному, переливчасті поклики блукай-бурмил; звірі доповідали: чергова частина великого піратського корабля перебуває у задовільному робочому стані. Коли ж і останній з них — Віїґ із марсового гнізда — гукнув униз, що, мовляв, щогла годиться для небесного польоту, Живчик радісно сплеснув руками.

— До відльоту готуйсь! — зикнув він. — Викидаємо якірного ланцюга!

— Ве-ве! — водно ревнули блукай-бурмила. — «Єсть!»

Здригнувшись усім корпусом і лиховісно зарипівши, «Небесний гарцівник» почав здійматися у повітря. Живчик викинув кінець якірного ланцюга, що впав, гучно брязнувши об скельну поверхню.

— Там, куди ми прямуємо, ланцюг нам ні до чого, — пояснив він усім.

Надулися благенькі, пошарпані вітрила. Корабель нахилився на один бік і поплинув геть від чорної скелі. Усе вище й вище здіймалося велике небесне судно, здіймалося тихо та повільно, аж поки раптовий вітер, налетівши ззаду, підхопив його і так навально поніс у небо, аж Рукові закрутилася голова, а в животі все перевернулося.

— Просто приголомшливо! — вигукнув він. — Чудасія, та й годі. Не віриться, що я й справді лечу на борту піратського небесного корабля!

— Та й мені, хлопче, не дуже віриться, — захихотів Живчик. — Не віриться й мені… Небо вгорі! Як я знудьгувався за тим усім! За лопотінням вітрил, за розгойдуванням гир, за вітром у моїх косицях! Все майже так, як у давно минулі дні. Наче я знову небесний пірат.

— Але ж ви й справді небесний пірат! — палко вигукнув Рук, схвильовано обернувшись до капітана Живчика і сяючи очима.

— Атож, Руку, либонь, я й справді небесний пірат, — повагом кивнув головою старий капітан, тимчасом як його пальці витанцьовували по важелях, і додав, насупившись: — Останній із небесних піратів.

Спливала найтемніша, досвітня година. Дрібна роса, виблискуючи на долині в ліхтарному освіті, вкрила викришену поверхню санктафракської скелі. Із затіненої розколини долинув тихий звук, схожий на сьорбання. Щось там заворушилося.

Аж ось зі шкалубини виповз довгий, лискучий мацак, потім ще один. Обидва вчепилися у скельну поверхню і с тяглися. На світло вилізла мокра драглиста істота. Три невеликі округлі ґудзі на маківці її голови роздулись, а тоді репнули і підозріливо оглянули все довкола. Мацаки сягнули ще вище, і тіло ще раз підтяглося.

Там, де проповзла потвора, скельна поверхня лишилася суха-сухісінька. Пересуваючись таким незвичним поповзом-поковзом, драглиста істота почала розбухати. Вона робилася все більша й більша, аж раптом стрибнула з сичанням, рвучко випростала три задні мацаки і чвиркнула густою, оліїстою речовиною, обливши скельну поверхню позад себе. Слизьке створіння напилося.

Кам’яний упир позадкував по розколинах хворої скелі. Втамувавши спрагу, він хотів тепер їсти.