Пол Стюарт - Останній із небесних піратів

— Я почула про твої геройські подвиги від Професора Темрявознавства, як тільки прибула з Вільних галявин, — сказала вона. — Все Нижнє місто гомонить про це. — Вона помовчала. — Але що з тобою? У тебе такий вигляд, наче ти уздрів привида.

— Не привида, — відповів Рук. — А сон. Я бачив сон. Кошмар, що стільки разів уже мені снився, хоча цей раз… Варіс! Коли ти врятувала мене, мале дитя, чи не пригадуєш, де саме ти мене знайшла?

— Знайшла тебе? — перепитала Варіс.

— У Темнолісі, — підказав він. — Що там сталося? Ти ж так до пуття й не розповіла.

— А ти хочеш сказати, буцім не знаєш? — здивувалася Варіс. — Я й не здогадувалась. Вважала, тобі розповіли. Ну, твоїх батьків похапали людолови. А ти втік. Земля й Небо тільки знають, як. А тоді… Ой, Руку, це було мов чудо! Я знайшла тебе, здоровенького й пухкенького нівроку, — ти спав собі, закутаний, підтиканий, у сплетеному з трави гнізді.

— У гнізді? — витріщився на неї Рук.

— А то ж де, — кивнула головою Варіс. — У покинутому блукай-бурмилячому лігві, хоча ума не доберу, як ти туди потрапив.

Рук затремтів, бо враз наринули спомини: обійми величезних рук, теплий віддих, густа вовна, розмірене гупання серця, яке билося поруч із його власним. Захищений, доглянутий, у безпеці, в неосяжних нетрях нескінченного Темнолісу.

— Я вже знаю, як я туди потрапив, — усміхнувся Рук. — Уже знаю!