Пол Стюарт - Останній із небесних піратів

Та ось Вемеру згукнула:

— Ве-ве! Ру-ве-ук!

Глянувши вниз, Живчик уздрів Рука, що стояв на містку, навислому над безоднею, третьому на шляху вниз, а з ним… Живчик охнув. Невже то він? Чи ж могла ота згорблена сива постать і справді бути його учнем Кулькапом? Тамтой виглядав таким висхлим, таким тендітним — і таким старим.

— Готуйтесь до посадки на борт! — гаркнув Живчик униз. Юний Бібліотекарський Лицар зиркнув угору і шалено замахав руками.

Небесний корабель опускався усе нижче й нижче. Усе ближче заповітний місток.

— Вемеру! — гукнув Живчик. — Ве-ві-іла-вурр! «Допоможи старому зробити посадку!»

— Професоре! — рішуче сказав Рук. — Вам доведеться стрибнути.

— Стрибнути? — прохрипів старий вчений. — Я вже давно відстрибався!

— А ви постарайтесь, — наполягав Рук. — Ви мусите постаратись.

Він знову глянув угору. «Небесний гарцівник» був уже просто над ними. Коли корабель спустився ще нижче, Рук став у Кулькапа за спиною і взяв старого за плечі.

Ось небесний корабель уже порівнявся з ними, а все ж лету не сповільнив.

— Ні, ні, я не можу.

Кулькап тремтів: щойно тільки глянув він униз, як усі роки сидіння на тюремному полу над запаморочливо глибоким колодязем ураз повернулися і накинулися на старого з нечуваною силою.

— Стрибай! — крикнув Живчик.

Рук зіштовхнув Кулькапа з містка. У цей час Вемеру нахилилася вперед із розпростертими руками. Ось вона зловила старого професора у свої мохнаті обійми і легенько поставила на чардак.

— Ве-ве, — лагідно сказала блукай-бурмилиха. — «Отепер ти у безпеці».

Нетямлячись із радощів, Живчик закріпив важелі керування польотом і метнувся на бак привітати свого давнього друга. З розпростертими руками він підбіг і палко обняв професора.

— Кулькапе! Кулькапе! — вигукував він здушеним від хвилювання голосом. — Немає слів, щоб описати, яке це для мене щастя — побачити тебе знов!

— Немає слів і в мене, щоб розтлумачити, що то для мене — побачити тебе, Живчику, — відповів Кулькап. — Немає, немає слів і в мене.

Тут небесний корабель раптом дав різкий кант.

— Тримайся, друзяко, — кинув Живчик, відбігаючи. — Ми ще не в безпеці. Але не бійся. Я тебе не підведу!

Опинившись знов за штурвалом, Живчик вивільнив важелі й постарався зробити все, аби вирівняти пораненого небесного корабля.

— Трішки, ще трішечки протримайся! — слізно благав він «Небесного гарцівника», що весь дрижав і скрипів.

— Ве-ве! — загукала Моллін. — «Літай-камінь розпадається!»

Живчик удруге зафіксував штурвал та важелі й, кинувшись до балюстради, гаркнув униз:

— Носову гирю, Віїґу! А тоді з корми!

— Ве-верра! — проревів, відповідаючи, блукай-бурмило. Він-бо вже відтяв обидві гирі.

— То відріж і корпусні гирі! — загорлав Живчик. — І малі, й середні, й великі!

Віїґ нічого не відповів, але за мить «Небесний гарцівник» різко підскочив угору, залишивши місток унизу, і, скірний Живчиковому вмілому кермуванню, поплив, огинаючи вежу, геть у відкрите небо.

А коли небесний корабель пропливав мимо Орбікса Ксаксіса, Найвищий Сторож Ночі підніс до очей свого потужного і дуже тонко наладнаного арбалета. Він прицілився в кермовий механізм небесного корабля і вистрелив.

Тим часом Рук, лишившись сам-один на містку, відв’язав «Грозового шершня» і скочив у сідло. Тоді, випроставшись у стременах, смикнув мотузку двох вітрил праворуч і знявся в повітря — але за мить швартівна мотузка різко сіпнула його назад.

— Ай! — скрикнув він, мало не давши сторчака з сідла.

«Грозовий шершень» чомусь не злітав з містка в небо, а тільки підстрибував на місці, чисто тобі повітряний змій. Рук глянув — і побачив плоди свого недбальства. Поспішаючи, він не скрутив швартівної мотузки, як годилося б, не приторочив, куди слід, а лишив вільно теліпатись. От вона й зашморгнулась за виступ балюстради.

Тремтливими руками літун ухопився за мотузку. Він і тряс нею, і сіпав з усієї сили, та все дарма: мотузка зашморгнулася міцно і не хотіла розв’язуватися. Що тут удієш? Треба знову висадитися на місток, злізти з небесного човна і відв’язати.

— Стій!

Різка команда розтяла повітря, мов ніж. Рукове серце забуло зробити удар. Він ще раз відчайдушно смикнув за мотузку. Вона ніби й піддалася, посунулась на палець, але завдяки цьому тільки ще міцніше затяглася. А з дверей у кінці містка з’явилася постать із арбалетом у руці. Сторож Ночі звів зброю на рівень очей.