Пол Стюарт - Останній із небесних піратів

А тим часом із другого боку до вежі підлетів небесний човен. Легко, покрадьки, мов лісовий метелик на своїх крильцях, він то підлітав вище, то спускався нижче, пурхаючи попід великою східною стіною. Його вершник шукав вигідного місця, де б проникнути до вежі. Нарешті він пірнув надолину до невеликого містка, який стирчав трохи не під самим верхом усієї споруди і на якому, на щастя, не виявилося жодного сторожа.

Ось вершник скочив із сідла на місток. Коли він надійно прив’язав свого «коня» до одного з кілець, угвинчених у стіну, кволий молочно-білий соняшний промінчик пробився крізь тучу і зазирнув хлопцеві в обличчя. З міцно стуленими вустами та зосереджено насупленими бровами він обернувся до невисокого, темного отвору дверей і пропав усередині.

Коли Рук зазирнув у морок, похмура, зловорожа атмосфера вежового нутра вдарила по його напружених чуттях, мов таран по брамі замкненої твердині. Всередині вежі було темно попри всі підвісні ліхтарі, й над усім тут панував сморід смерті та затхлий дух гниття. Рук зупинився, заціпенілий, ошелешений. Йому не вірилось: як, як міг хоч би й хто вимислити таке окаянне місце?

Він почув голоси — незліченні голоси! Приглушені стогони та немічні крики відлунювали в пітьмі, немов тиха, моторошна пригра до басовитого гуку та лютих ударів битви, що шаленіла ген угорі.

— Нещасні бідолахи! — промурмотів Рук. — Ох, коли б я тільки міг урятувати вас усіх.

Коли очі призвичаїлися до мороку, хлопець накинув плащика з шовковини нічних павуків собі на плечі й зважився рушити далі вглиб вежі. І враз опинився у запаморочливому лабіринті вузьких переходів та хистких сходових маршів, що на кшталт бутербродної начинки якось уміщалися між зовнішньою та внутрішньою стінами вежі. Розташовані під найрізноманітнішими кутами, марші дерев’яних східців розбігалися, кривуляючи, на всі боки: вгору, вниз, ліворуч, праворуч… Розпачливі стогони в’язнів зазвучали голосніше, бридкий сопух посилився.

Рук простежив поглядом, куди веде перехід, де він стояв: спочатку той біг до невеличкого квадратового майданчика, а відтак, повернувши назад, крутими східцями п’явся нагору. В далекому кінці майданчика видніли вбудовані у внутрішню стіну двері.

«Невже одна з камер?» — промайнула думка. З’ясувати це можна було тільки в один спосіб.

Рук кинувся вгору по східцях. Опинившись на майданчику, підійшов до важких дерев’яних дверей і побачив щось наче позначки. Дістав із кишень свої небесні кристали і, звівши їх докупи, спробував приглянутись ближче. На твердому дереві вирізнялося троє кострубато видряпаних імен: РІЛЬК ТІЛЬДЕРРІГ, ЛЕМБЕЛ ОБАПІЛ, РЕБ ПСУЙЛІС, ЛОКУБАР КІС… Кожне з них перекреслювала глибока подряпина. Тільки ім’я з самого низу лишилося ціле.

— Фініус Флабтрікс, — пошепки прочитав Рук. — Звучить, як ім’я вченого.

Двері мали оглядове вічко з накривкою, а також важкі засуви угорі та внизу. Рук відхилив накривку і швидко заглянув у прозурку. У густій смоляній чорняві нічого не було видно, тільки сморід іще дужче шибнув у ніздрі. Обережно відсунув верхній засув, відтак нижній. Повільно відчинив важкі двері й зазирнув досередини.

Ні стін, ні ланцюгів, ні ґрат — такої камери Рук іще зроду не видів. Вузький сходовий марш вів од дверей зразу до полу, бо вся камера, власне, й складалася з самого тільки полу, що виставав зі стіни, нависаючи над глибочезним колодязем внутрішнього «дворика», — і піл той не мав жодних билець. Окрім дверей, що, бувши замкнені, утворювали гладеньку, неподільну частину стіни, яка йшла вгору не простопадно у дослівному розумінні, а трохи нависаючи над в’язнями, тут лишався ще один «вихід» — ступити за край полу і полетіти крізь сморід униз, на певну загибель на дні колодязя. Вдивляючись у той колодязь, Рук розгледів ще й інші поли — їх тут було без ліку, і до кожного вели осібні східці від осібних дверей.

Приголомшений хлопець кинув оком на того, хто лежав перед ним у куточку полу. Скарлючившись у позі зародка, обхопивши кістлявими руками ще кістлявіші ноги, на смердючому солом’янику завмер чоловік: одежа подерта на ґноття, нерівне, хрипке дихання. Довгий скудовчений чуб нависав горопасі на обличчя. Подекуди волосся повилазило жмутками, і на тому місці світили коростяні латки. Густа, брудна борода, шкіра, покрита лепом та червоними виразками, з яких слезила сукровиця: в’язень весь час люто чухмарився своїми брудними поламаними нігтями, аби хоч трохи вгамувати нестерпну сверблячку від коростяних кліщів, що заривалися під шкіру відкладати яйця.