Пол Стюарт: Останній із небесних піратів

— Ве-ве! — «Дивись!» — показала Моллін на сіро-синій шрам на розжеврілому літай-камені. — Веґґа-лура-мі-іра-ґул. Ве! — «Камінь поранено. Я думала, зброя Чорних не заподіяла йому шкоди, — аж ні, глянь-но, капітане!!»

Живчик глянув — і побачив. Де влучив кругляк Сторожів, там у літай-камені просто на очах утворювалася яма. Вона росла, мов виразка, пожираючи літай-камінь.

— Зараження! — охнув Живчик. — У нас лишилися лічені хвилини. Роби, Моллін, усе, що можеш, але й будь готова покинути корабель.

І капітан поспішився назад, до штурвала.

Яких тільки зусиль не докладала стара Моллін, аби підтримати летючість літай-каменя: і гасила пальники плавучості, й посипала літай-камінь холодним піском, і, вже разом з Вемеру, відчайдушно махала віялами для охолодження, — а брила летючості розпадалася й далі. Яма в камені дедалі ширшала й глибшала, і дедалі більший струмінь пилових часточок шугав у повітря.

— Постарайся дати мені якомога більше часу! — кричав Живчик до Моллін. — Не кидати ж нам зараз Рука напризволяще, — додав він, витираючи краплини поту на чолі.

Його руки миготіли в якомусь шаленому танці над кістяними важелями, виконуючи дедалі витонченіші операції з вітрилами та гирями, аби тільки не допустити, щоб небесний корабель, лягаючи у чимраз глибший кант, перевернувся догори сподом.

Але цей його бій був приречений на програш. Із кожною хвилиною літай-камінь малів, розгублюючи свою летючість. Аби «Небесний гарцівник» ще потримався у повітрі, треба було зробити його легшим.

— Віїґу! — гукнув Живчик. — Бігом до корпусних снастей! Обріж гирі.

— Ве-ве, — відповів блукай-бурмило. — «Обрізати гирі, капітане? Але ж корабель зробиться геть хисткий!.» — Треба йти на ризик, — так само криком пояснив Живчик. — Починай із серединних! Не поможе — обріж гирі на носі й на кормі… З ласки неба це дасть нам потрібну летючість. — Він насупився. — Живо, Віїґу!

Невдоволено щось буркочучи, довготелесий блукай-бурмило побіг виконувати капітанові команди. Живчик покрутив пальцями різні кістяні й дерев’яні амулети в себе на шиї. Далеко внизу, на майданчику під Опівнічним шпилем, стояла, маючи на вітрі полами, постать у чорному вбранні та в чудернацькій, схожій на рило, масці, що затуляла майже все обличчя.

— Ве! Ве! — закричала Моллін. — «Літай-камінь! Він розпався навпіл!»

— Стули його! — наказав Живчик. — І потримай ще трохи.

Тут по той бік вежі спалахнув і шугнув угору світловий сигнал світлякової барви. Він здійнявся в небо високо над їхніми головами яскраво-пурпуровою розжевреною смугою.

Живчик заскреготав зубами.

— Хвала Небу! — прошепотів він. — Це нам знак! Рук чекає на нас!

Тієї самої миті Віїґ, либонь, відтяв першу гирю, бо небесний корабель ураз підскочив угору на кілька ступнів, і гарпунна сальва, не завдавши ніякої шкоди, пролетіла під його днищем.

— Тримайся, Кулькапе, давній мій друже, — суворо примовляв Живчик. — Ми йдемо по тебе! А внизу, на майданчику біля підніжжя Опівнічного шпилю, Орбікс Ксаксіс підозріливо розглядав яскраво-пурпурове світло.

— Певне, якийсь сигнал, — виснував Найвищий Сторож. Тоді видивився на «Небесного гарцівника», і очі його звузилися. — Поки ти там, угорі, відвертав нашу увагу… — задумано протяг він, — у вежі коїлося щось іще. Нюхом чую пацюка… — І, помовчавши, він вигукнув: — Темниці!

— Я зараз же їх перевірю, — озвався блідий, аж жовтий, юнак зі стриженою налисо головою і стрімголов кинувся вниз понівеченими східцями.

— Ти, Банджаксе! — крикнув Найвищий Сторож одному з отаманів, що стояли поруч. — Візьми два десятки Сторожів і прочеши темниці, чи не проник туди хто. Ніхто не повинен ні зайти, ні вийти!

— Негайно буде зроблено, Найвищий Стороже! — відповів Банджакс і затупотів своїми важкими черевиками по дерев’яних східцях.

Найвищий Сторож знову звів погляд на «Небесного гарцівника». А піратський корабель нарешті відчепився від Опівнічного шпиля і заходився начебто робити велике коло навкруг вежі.

— Гадаєш, обкрутив Найвищого Сторожа навколо пальця, га? — просичав Орбікс Ксаксіс.

А Живчик із похмурою рішучістю тримав важіль головного вітрила. Тепер, коли літай-каменя вже не зцілиш, він позичав підіймальну силу у великого пошарпаного вітрила. Повільно, обережно, борючись із підступними потоками мрячного повітря, хлопець по колу повів «Небесного гарцівника» до східної стіни вежі й там розпочав довгий небезпечний спуск.