Пол Стюарт - Останній із небесних піратів

— Але тільки не небесний корабель, — зауважив Живчик.

— Небесний корабель? — видихнув Рук.

Тимчасом довкола них зібралося щільне коло блукай-бурмил, ловлячи кожне їхнє слово.

— Ох, Руку, хлопче мій! — мовив Живчик. — На небесному кораблі все було б так, як за юних моїх літ, коли я літав зі своїм батьком, Захмарним Вовком, здійснюючи напади на великі напхані всяким добром спілчанські кораблі. Уся штука, як я пригадую, була в тому, щоб застукати їх з н енацька, хапонути отого добра, отого краму, що вони везли, і хутенько звіятися, заким вони не допетрали, що воно таке упало на них із неба. І саме так, Руку, ми й учинимо на «Небесному гарцівнику»!

— На «Небесному гарцівнику»? — перепитав Рук. — Але ж бо, Живчику, в нас катма залоги!

Тієї самої миті позад них почулася якась шамотня, і Рук, обернувшись, побачив, що наперед виступила Верало, знайома велика блукай-бурмилиха з Ливарної галявини.

— Ве-верра Жи-ве-чик-ве! — проголосила вона і приклала велику лапу до своїх грудей. — «Я піду з тобою, капітане Живчику, друже блукай-бурмил!»

Живчик уклонився і поплескав велику блукай-бурмилиху по плечу.

— Ве-ве, — сказав він і звільна описав рукою велику дугу. — «Ласкаво просимо, другине!»

Тоді ще один блукай-бурмило — дебеленний самець із глибоким рубцем на плечі — виступив наперед і став поруч Верало.

— Be! Віїґа. Ве-ве! — «Я, BUR, також піду з тобою.» — Верра-ве! — Він показав на небо, торкнувся рубця і підніс голову догори. — «Я служив на кораблі небесних піратів давно, у ті самі дні, що ти про них говориш».

— Ве-віїлару-вааґ! — прогримів велетенський чорний блукай-бурмило. — «Я нічого не знаю про польоти, але я, як мовиться, підкови гну! Мене звуть Руммель, себто „Дужчий за залізне дерево“».

Слідом за Руммелем зголосилося ще троє: Міїру та Лум, близнята, колишні робітники барж, які перевозили ліс, і Моллін, худорлява стара блукай-бурмилиха, колишня помічниця камінного штурмана. її крива усмішка засвідчувала брак кількох зубів і наявність лиш одного щербатого ікла.

— Ве-ліїла, ве-рулава! — переливчасто проспівала вона. — «Я потрафлю доглядати твого літай-каменя, капітане, якщо ти візьмеш на борт такий старий лантух із кістками, як я».

— Ве-ве, — сказав Живчик. — «Ласкаво просимо, Моллін, тебе, хто дружить із каменем». — Він ступив крок назад і підніс руки. — Дякую всім від щирого серця! Але ми вже маємо досить охотників. — І, обернувшись до Рука, похвалився: — Ось ми, вважай, і знайшли нашу залогу.

— Ве-ве! — пролунав чийсь наполегливий голос, і Рук, обернувшись, побачив, що крізь блукай-бурмилячий натовп проштовхується Вемеру. — « Візьми й мене! Візьми й мене!»

Живчик усміхнувся:

— А який досвід повітроплавання може в тебе бути, юна моя другине?

— Ве, — зронила Вемеру, похнюпивши свою велику голову. — «Ніякого досвіду. Але моя юність — моя сила. Я дужа і хочу послужити…»

— Дякую тобі, юна другине, — почав Живчик, — але, як я щойно сказав, у нас уже досить охотників…

— Ве… — Вемеру затнулася і звернула на Рука тужливий, благальний погляд. — Ве.

— Нам потрібен буде на кораблі кухар, — вдався до Живчика Рук. — А Вемеру чудово знається на харчах, за це я ручуся!

— Вемеру? — перепитав Живчик. — То ви знайомі?

— Ми друзі, — кивнув головою Рук. Живчикове обличчя осяяла тепла усмішка.

— Дружба з блукай-бурмилом — найміцніша в світі, іншої такої нема ніде! — вирік він, дістаючи з-під волорожачої камізельки оберіг — знебарвлений блукай-бурмилячий зуб із дірочкою посередині — й задумано дивлячись на нього. — Кому про це знати, як не мені… — Капітан обернувся до Вемеру. — Ласкаво просимо на борт! Тільки цур: як, бува, подаси на обід квашеного крайдорожника — звелю скинути з неба на землю!

Тут крізь крайку високих дерев, що обступили долину, пробилося сонце, освітивши купку блукай-бурмил, завмерлих в очікуванні. Живчик звів голову.

— Ну ж бо, хоробра моя залого! — вигукнув він. — Не барімося більше! «Небесний гарцівник» чекає на нас у Край-землі.

Схвальний рев розкотився луною по Долині Тисячі відлунків, коли Велике віче блукай-бурмил розступилося, даючи дорогу Живчикові, Рукові та сімом добровольцям.

— Кулькапе, мій юний друже! — тихо промурмотів Живчик. — Надто довго мене переслідували невдачі. Але мої пошуки увінчаються успіхом!