Пол Стюарт - Останній із небесних піратів

— Отже, «Небесний гарцівник» і досі там! — вигукнув Рук.

— Авжеж, хлопче, — підтвердив Живчик. — Якщо не встиг зогнити чи не став жертвою кам’яної хвороби, то він ще й досі там на припоні. Того ранку, коли я з ним попрощався, сіялася дрібненька мжичка. Попри все, що випало на його долю, корабель мав має статичний вигляд, плаваючи в повітрі над голою пустелею, — така собі болісна пам’ять про все втрачене. — Капітан помовчав. — Останній небесний корабель. — Живчик знову змовк, а тоді, ледь чутно зітхнувши, вів далі. — За три дні я перетнув підступну Крайземлю і ще два тижні блукав, поки здибав гурт мандрівних нетряків, що дали мені їжу, питво та притулок. І відтоді я все блукаю по Темнолісу.

Хоча лишився тільки я один, уже старий і втомлений, мене ніколи по-справжньому не полишала надія. Щоранку, розплющивши очі, я дивлюся на небокрай у напрямку Верхоріччя і щовечора, облягаючись, думаю про залишених там друзів.

Я бачу їхні обличчя, Руку. Гук. Моджін. Гайориб. Вони не сердяться на мене, хоча було б краще — іноді мені цього хочеться, — якби таки сердилися. Бо коли вони зорять на мене, поглядом надії й довіри, це в тисячу разів гірше. Підвів я їх, Руку. — Якусь мить Живчик не міг говорити. — А вони ж у мене вірили! Бідолашні мої, загублені друзі. — Капітан ухопив голову в руки. — Я весь час згадую всіх тих, кого знав. Живих і мертвих — усі вони юрмляться перед моїми очима. Обличчя, яких я більш ніколи не побачу. Мій батько. Тунтум. Давніші Професори Світлознавста і Темрявознавства. Вевека. Шпуляр. Дозорець… — Він похитав головою. — І Найвищий Академік Санктафракса, лелечки, як він дивився того далекого ранку, коли почалися мої пошуки. як махав нам рукою на прощання.

Рук кивнув. Капітанова оповідь добігла кінця.

— Якесь хвильне передчуття в його усмішці. Гордість у поставі. Надія в очах. Колись він був моїм учнем, а тепер став новим Найвищим Академіком Санктафракса! Як я пишався ним. — Живчик похитав головою. — Бідолашний, любий Кулькап.

— Кулькап? — ошелешено перепитав Рук. — Таж я знаю це ім’я!

— Атож, Кулькап Пентефраксіс, — гірко потвердив Живчик. — Давно вбитий, і вбивця його — тиран Вокс Верлікс! Про це я довідався на Озерному приплаві.

А враженому Рукові пригадалося Ксантове зізнання: «Я такий самий в’язень Вежі ночі, як і мій друг Кулькап, що до нього я маю тепер повернутися.» Попри те, що його тоді трясла лихоманка, він міг би поручитися за достотність почутих слів. «Саме Кулькап перший нарозказував мені всякої всячини про Темноліс та про свої пригоди з його другом Живчиком, небесним піратом.»

Рук зірвався на рівні ноги. Живчиків друг і Ксантів в’язень — одна й та сама особа!

— Він був ще такий молодий, — провадив Живчик, — а я лишив його самого перебудовувати Санктафракс на свій страх і ризик, лишив і подався на оті свої безнадійні пошуки. Ох, коли б я тільки був долетів до Верхоріччя! Тоді, можливо, встиг би повернутися і допомогти йому — і він, либонь, жив би ще й досі!

— А він і живе! — закричав Рук, неспроможний більше мовчати. Двоє блукай-бурмил, урвавши своє переливчасте переспівування, цікаво озирнулися на двох розмовників. А хлопець схопив капітана за обидві руки. — Він живий!

Живчикове обличчя втратило всяку барву, нижня щелепа одвисла.

— Живий? — видихнув він.

Живчик приголомшено витріщився на Рука.

— А звідки ти знаєш, що він живий? — запитав він. — Парсимон же сказав… Дай-но пригадаю… Так, навіть тепер, по стількох роках, я добре пам’ятаю його слова. Коли я спитав його про Найвищого Академіка Кулькапа, Парсимон похитав головою і відповів: «Тепер там за Найвищого Академіка Вокс Верлікс. А Кулькапове ім’я викреслено з літописів. Убили, просто взяли та й убили, хоча мало хто в Новому Санктафраксі зважиться це вам сказати.» Отаке повів мені Парсимон.

— Але ж він і справді живий! — наполягав Рук. — Ув’язнений у Вежі ночі. Один мій друг. — Хлопець затнувся, зненацька у грудях йому шпигнуло. — Принаймні я мав його за друга, — промурмотів він. — Так от, він розповідав мені, що бачив Кулькапа у Вежі ночі — живого-живісінького! Він навіть сказав, що Кулькап розповідав йому про вас, Живчику, та про пережиті разом з вами пригоди.

— Невже? — видихнув Живчик. Скочивши на ноги, він ухопив хлопця за руки і пильно дивився йому в очі. Довкола них у світлі нового світанку мовкли блукай-бурмила, а по долині розкочувався Живчиків схвильований голос. — Що це за Вежа ночі, про яку ти говориш?