Пол Стюарт - Останній із небесних піратів

— А далі ж що? — запитав хлопець. — Ти почув блудів поклик? Знайшов Верхоріччя?

Живчик звів угору свої блискучі очі.

— Нічого, — мовив він. — Нічого я не почув — крім знущального завивання бур, коли ті шматували наші вітрила на клапті, та глузливої мовчанки Темнолісу в перервах між бурями. — Оповідач здригнувся. — І ще гірше почув…

— Гірше? — перепитав Рук.

— Зойк Сім’якрила Сльоти, коли буря змела його зі шканців; останні хрипи сердешного старого Черевиса, якого придавило зірваною реєю, та безладну белькотню Черсака, що збожеволів і скочив зі щогли в чорноту ночі. А трохи згодом помер і старий кухар Перелаз — від порваного серця, як пояснила моя залога. І все-таки ми летіли вперед, бо я не міг здатися. Не міг. Ніхто з нас не міг. Ти мусиш мене зрозуміти.

Рук торкнувся драного рукава старого небесного пірата.

— Я розумію, — прошепотів він.

— Справді? — перепитав Живчик. — Розумієш? Шістнадцять років ми летіли, Руку. Шістнадцять довгих, самотинних, страшних літ, помалу перетворюючись на обшарпаних, виснажених… зневірених невдах. І все через мене. Ятак і не зумів віднайти дороги до Верхоріччя. — Капітан зкерував погляд у небо — очі його були повні болю. — Я підвів їх, Руку. Підвів мою залогу… моїх друзів…

— Ти зробив усе, що міг, — заперечив Рук.

— Але не зміг знайти шляху, — гірко пожартував Живчик і похитав головою. — Нарешті зосталося нас тільки четверо. Смілоголов, Тарп Волопас, Неруш-Замок і я. Водити небесного корабля без допомоги камінного штурмана і так було нелегко, а з такими рештками залоги про це годі було й думати. Аби продовжити наші пошуки Верхоріччя, малося поповнити залогу. Тож я повернув назад і взяв курс на одне місце, про яке ми чули в селах лісових тролів та в жалюгідних гоблінівських хуторах, де зупинялися під час наших мандрів, — місце, що, як казали, стало маяком надії в мороці Темнолісу, пропонуючи гостинну зустріч змореним і прихисток заблуканим.

— Вільні галявини! — вигукнув Рук. — Ви відвідали Вільні галявини!

— Саме так, — підтвердив Живчик. — Нове Нижнє місто було тоді ще просто купкою світлякових хиж, а села лісових тролів ще тільки-но засновувалися. Але гостинну зустріч ми там і справді знайшли, при Озеро-Приплавівській Академії, де нас зустрів молодий бібліотекар на ім’я Парсимон.

— Парсимон! — схвильовано урвав розмовника Рук. — Він і досі там. Тільки нині він там Великий Господар. Він навчав мене.

— Тоді ти мав мудрого навчителя, юний Руку, — зауважив Живчик. — Я добре пам’ятаю той вечір. Ми якось дотеліпалися до Вільних галявин і причалили до Приплавівської вежі. Подивитися на нас збігалися, мов на яке диво. — Капітан усміхнувся своїм спогадам. — Либонь, молоді бібліотекарі укупі з Парсимоном, який нас привітав, зроду чогось такого, як ми, не бачили. Наша одежа подерлася на шкамаття, а корпус старого бідолашного «Небесного гарцівника» був потовчений та пошрамований, драні вітрила висіли ганчірками. Але ті всі бібліотекарі з’юрмилися довкола нас і витріщалися, пороззявлявши роти, аж поки наперед виступив Парсимон і відрекомендувався.

Він сказав, що, судячи з нашого вигляду, ми потребуємо доброго обіду й відпочинку, а отже, маємо пообідати з ними в їхній їдальні, й щоб він не чув жодних «ні»! Й саме за тим обідом: тушкованою тілдерятиною та сидром з дубових я б лук, як я пригадую, — ми й почули оту жахливу новину і зрозуміли нарешті, чого вони так чудувалися, побачивши нас.

— Що за новину? — запитав Рук.

— Ну, звісно ж, новину про кам’яну хворобу, — пояснив Живчик. — Парсимон розповів мені все про неї. І кораблі Спілки вільних Крамарів, і кораблі небесних піратів падали з неба, мов каменюки, сказав він. І вже понад рік ніхто зі Старого Санктафракса не долітав до Вільних галявин.

Та хвороба поширювалася чи не від заповітреної скелі Нового Санктафракса. Пошесть виявилася вкрай заразною, перекидаючись із корабля на корабель, мов лісова пожежа. Скришиться літай-камінь на одному кораблі — залога йде найматися на другий, переносячи таким робом заразу й на його літай-камінь. «Перший Вік повітроплавання скінчився,» — підбив підсумки Парсимон, і тільки тоді я збагнув усю страшну правду.

Хоча ми прибули на Вільні галявини, бо нам як повітря було потрібне поповнення залоги, тепер уже не випадало брати ще когось на борт, бо всяк міг виявитися заразним. Ми протрималися доти лишень завдяки тому, що так довго поневірялися по найглухіших застумах Темнолісу. Я вискочив із-за столу, хутко видерся на «Небесного гарцівника» і негайно розпустив паруси.