Пол Стюарт - Останній із небесних піратів

За мить він — гуп! ударився об тверду, виґрасувану землю, і зір йому заслала чорнота.

Голова Рукові йшла обертом. Він чув, як теплий вітер лоскоче йому тіло, а в обличчя світить якесь яскраве світло.

«Де це я?» — чудувався він.

Кров стугоніла йому в скронях. Усе пливло, вихорило перед очима. Дихав він уривчасто, судомно ловлячи ротом повітря. Та ось голова трохи проясніла, і він вражено скрикнув.

Зусебіч над ним нависали колом блукай-бурмила, пропікаючи його лютими поглядами. Їхні величезні ікла вилискували, очиці палали вогнем, та жоден з них не пускав пари з уст. Долина Тисячі відлунків поринула в мертву мовчанку.

Рук натужно проковтнув слину.

І враз височенний мов гора блукай-бурмило з гагатово-чорним хутром і товстими, закрученими іклами нахилився над ним. Рук бачив, як великі лапи опустилися на нього; відчув, як холодні гострі кігті схопили його тіло. У ніздрі шибнув затхлий дух чорного хутра, кислий віддих пащі.

— Ой! — зойкнув він, і в животі все перевернулося, коли ті лапи легко мов пушинку підняли його в повітря.

— Ве! — ревнув напасник. — «Як ти посмів!» — І Рук відчув, як усе гігантське блукай-бурмилове тіло затряслося від обурення та люті, коли пелехатий труснув ним і ревнув: — Ве-верра!

Ніколи ще не доводилося Рукові бачити такого сердитого, такого… такого мстивого блукай-бурмила. Закляклий від жаху, Рук не годен був зворухнутися, бо й решта блукай-бурмил підхопили звіриний крик, від якого кров холола в жилах, і луна тисячоголосого ревища пішла гуляти по долині.

— Ве-веґ-веррух? — рикнув великий чорний блукай-бурмило, перекрикуючи оте все тисячоголосся. — «А це хто сюди вдерся — на терен нашого святого віча — хто посмів красти відлунки нашої долини?»

— Ве, — відповів Рук тихим тремтячим голосом. — Ве-воор. — Насилу вивільнивши правицю з немилосердного блукай-бурмилячого стиску, він легко торкнувся нею своїх грудей. — «Я прийшов як друг. Я не хотів нікого скривдити».

Блукай-бурмило завагався. Його здумілі очі вдивлялися в Рукове обличчя, мовби запитуючи: «Що воно за проява, що знає таємну блукай-бурмилячу мову?»

Рук відчув звірове збентеження.

— Верра-веґґа-ві-іґ, — пояснив він тонким, співним голосом. — «Я друг блукай-бурмил: Та-що-з-щербатими-іклами-гуляє-під-місяцем і я ходили однією стежкою».

Блукай-бурмило наморщив чорного лоба і водив очима по юрбі одноплемінців, вишукуючи в морі сердитих облич Вемеру. Коли ж її угледів, чоловічки його звузилися.

— Ве? — грізно прогарчав він. — «Це правда?»

Вемеру виступила наперед, похиливши голову й опустивши тріпотливі вушка.

— Ве-верру-у! Ве! — відказала вона, не підводячи голови. — «Мій товариш із лісової стежки приніс саму ганьбу нашому приятелюванню» . — І відвернулася.

— Вемеру! — у відчаї скрикнув Рук. — Вемеру, благаю тебе! Я…

Чорний блукай-бурмило знову підніс його високо вгору. Він стис Рука ще цупкіше, погляд його очей став крижаний. Тримаючи хлопця в повітрі, пелехатий желіпнув на все горло:

— Ти, хто підслуховував слова, призначені тільки для блукай-бурмилячих вух, вчинив найгірше в світі блюзнірство. Злодію наших пісень! Викрадачу наших співів! Ти мусиш померти!

І тут чийсь самітний голос перекричав загальне шалене ревище:

— ВЕ! — «СТІЙ!»

Великий чорний блукай-бурмило враз закляк. Роззирнувся довкола. Рук — приголомшений і геть заморочений — спромігся лишень побачити, що якийсь блукай-бур-мило пробирається до них, розпихаючи юрбу.

— Ве? — «Хто говорить?» — запитав чорний блукай-бурмило.

Перед ним постала якась блукай-бурмилиха.

— Ве-ве! Верра-вех-ві-ірла! — прогарчала вона, торкнувши спочатку своє плече, потім свої груди. — «Я — Верало, сьорбнула повний ківш лиха на Ливарній галявині. Я знаю його. Він врятував мені життя».

Рук ошелешено витріщився на блукай-бурмилиху. Відтоді, як він бачив її востаннє, вона погладшала, хутро стало густе й лискуче. Але відмітні її прикмети, — чудне чорне кільце навколо ока та смуга через ніс, — непомильно свідчили: це й справді блукай-бурмилиха, яку Рук був урятував від гоблінівської стріли.

Чорний блукай-бурмило завагався. Блукай-бурмилиха підступила до нього і притулилася своїм великим кошлатим обличчям до його тварі.

— Вера-ве-верл! — «Моє серце плаче, просить милосердя! Змилуйся над ним!» — Ве-ве. Ві-іра-ві-іґ. — «Я гадала, він помер від отруєних паличок. Але він лишився живий».