Пол Стюарт - Вокс

Бурштинотоп одвернувся від вікна.

— Орбікс Ксаксіс, Сторожі Ночі, — пробуркотав він. Так, то була вигідна оборудка. Духоблуд пересвідчив у цьому Вокса.

— Свята скеля сідає, — пригадалися йому слова свого патрона на отій фатальній зустрічі між ним та його недругом Орбіксом Ксаксісом. «Але я потраплю її зупинити, не дам їй торкнутися землі. Сам подумай, Орбіксе, — переконував Вокс. — Чого ви найбільше боїтеся? Що свята скеля впаде на землю. А я пропоную рецепт, як цього уникнути». — «Як?» — запитав з-під металевої маски рипучий голос. «Треба збудувати величезне дерев’яне опертя, — Санктафракський ліс, — яке б утримувало святу скелю в її теперішній поставі. Ви ж знаєте, Орбіксе, це мені до снаги… Аби я тільки взявся». — «А якщо ви спорудите такий дивогляд, якої винагороди зажадаєте натомість?» — прогарчав Орбікс. «О, суща дрібничка для вас, — хихикнув Вокс, трясучи своїм потрійним підборіддям (уже тоді, оскільки міг пригадати Бурштинотоп, він дедалі гладшав). — Тільки й роботи вам буде, що перебити всю бібліотекарську братію та їхніх посіпак — купців. Ксаксісе, голубе, я просто певний, що ви за іграшку з цим упораєтеся».

Бурштинотоп пощулився. Ксаксіс таки впорався. На четверг у ніч після розмови його Сторожі оточили палац, де кватирували бібліотекарі, й зачалася велика масакра. Вулиці навколо палацу зачервонила пролита бібліотекарська кров, а все ж…

Оте «а все ж», здавалося, ніколи не зникне, гірко подумав Бурштинотоп.

А все ж, деякі бібліотекарі зуміли прорватися і зникли у водозбігах, де, мов ті рябощурі, переховуються й нині.

— Благослови їх Небо! — усміхнувся Бурштинотоп. Бо ще й тепер з них могла бути якась користь…

— Я зараз, коханий мій, — гукнула з палати напроти Вогнецвітка. — Казанок уже закипа.

Бурштинотоп кволо кашлянув. Трав’яний чай — ось що освіжить його спраглу горлянку! Духоблуд роззирнувся. Чи всі речі зібрано? Мандрівка заповідалася тривала… Начебто все на місці. А його лікарства Вогнецвітка згребе до своєї неосяжної торби за дві секунди. Люба, кохана Вогнецвітка. Ну звісно ж, вона має піти з ним. Бурштинотоп просто не може покинути її тут. Ні, в жадному разі! Натомість тих, кого він радо спекався б, налічувалося чимало..

Узяти хоча б Ватага Титуґґа.

Бурштинотоп пригадав свою першу зустріч із тим старим підступним молотоголовим зарізякою. Звів його з ним діловий Бурштинотопів партнер Емуель Піноротько з Ливарної галявини. Емуель був Бурштинотоповим агентом у Темно-лісі — і то доволі заповзятливим.

«Познайомся з Титуґґом, — усміхнувся Піноротько. — Він уособлює в Нижньому місті Гоблінівські сельбища, і як на мене, може тобі стати у великій пригоді».

Бурштинотоп ковзнув поглядом по вкритому бойовими рубцями Титуґґовому обличчі, вухах, понівечених від мечів, руках, помережених татуюванням, бойовому спорядженні з численними прим’ятинами від ударів. Хоч куди козак!

Зайве казати, що всупереч Бурштинотоповим сподіванкам усунення бібліотекарів не розв’язало всіх проблем. Правду кажучи, навіть без книжників нижньоміщани потрапляли довести до божевілля своєю незгідливістю — а тим часом Сторожі вимагали негайного спорудження Санктафракського лісу. Робітники страйкували, вимагали платні і нищили знаряддя. Будівництво опинилося під загрозою.

Вокс, здавалося, дивився на все крізь пальці. Він був поглинутий своїми схемами та кресленнями і нетямився від щастя, закінчуючи новий великий дорожній проект. А втілювати Воксові плани в життя зазвичай доводилося Бурштинотопові. Вихід лишався тільки один…

По вутлій спині Бурштинотоповійперебіг легенький дріж.

— Рабська сила, — прошепотів він.

Нижньоміщани і гадки не мали працювати доброхіть, отож лишалося одне: вдатися до примусу. Вони вже й так розопсіли за цей час. Бурштинотоп постановив обернути їх на рабів. Але тут не обійтися без наглядачів. Без цілої армії наглядачів.

«У мене знайдеться така армія, — відказав тоді Титуґґ, — там, у Гоблінівських краях. Ваше кодло чубаїв та патлаїв у підметки їй не годиться. Це чудово вишколені молотого-ловці та бувалі в бувальцях плескатоголовці. Але попереджую вас, добродію, пане Найвищий раднику, — додав він похмуро, — дешево нас не купиш».

«О, грошей стане на вас усіх, — засміявся Бурштинотоп. — тільки приведіть своє військо до Нижнього, і обіцяю: не пожадую. Погуляєте на славу».

Кілька наступних тижнів Великою дорогою, по двоє, по троє, прибували молотоголові та плескатоголові гобліни. У перевдязі бляхарів, кравців, звіроловів, крамарів та купців усіх мастей. За цей весь час сорокухи так нічого й не запідозрили. Радник-духоблуд мав вести лік прибульцям і розміщати їх у Нижньому місті. Невдовзі величезне військо гоблінів розпорошилося по всіх закутах — і зачаїлося, дожидаючи, коли Ватаг Титуґґ за Бурштинотоповим сигналом подасть команду до наступу.