Пол Стюарт - Вокс

Дуболом кивнув.

На величезному похмурому майдані ніде голці було впасти від різношерстої гоблінівської братії. Опріч невисоких приземкуватих дрібногоблінів у нехитрих обладунках та кремезних плескатоголовців з дебелими кийками, в око впадали чубаї та патлаї, озброєні важкими луками і сагайдаками, повними стріл, а також капловухи з важкими надбрівними дугами та пилозубі гобліни, примітні своїми різьбленими списами для близького бою. Усі до одного були цяцьковані, тавровані чи окільцьовані особливими знаками свого роду-племені, й усі без винятку рвалися до бою.

Очолювали їх молотоголові Сторожі: вишикувавшись грізною бойовою фалангою у двісті бійців завширшки і триста завдовжки та заслонившися щитами, вони утворювали непробивний мур.

Тать стояв у першій лаві, як завжди, пліч-о-пліч із бойовим товаришем Дуболомом. У Темнолісі вони билися поруч у багатьох січах. Дуболом урятував йому життя під час Великої Сорокушачої різанини, а за рік, коли воювали гоблінів-чубаїв, Тать відплатив йому тією самою монетою.

Вони були молотоголовці. Війна стала їхнім ремеслом. Але тут, у Нижньому місті, жити було куди легше. Жодних знегод, нічого, окрім нескінченної муштри та довгих нудних годин у Мурашиних вежах! Коли-не-коли зчинявся шарварок через раба-втікача чи якогось гонористого фабриканта, будячи незрівнянний азарт погоні. Але сьогодні все буде зовсім інакше, сьогодні їхнім недругам не буде ні куди бігти, ні де ховатися.

— Бібліотекарська потолоч! рикнув Тать.

Спереду фаланговий, чекаючи наказу, зизував на Ватага Титуґґа, що стояв на невисокому постаменті. Ось ватаг підніс свою криву шаблюку і заревів:

— Фаланго! Вперед!

Тать потішено рохнув і рушив у ногу з рештою.

Кінець муштрі, патрулюванням, кінець осоружній метушні! Зараз почнеться обіцяна велика битва! Громохко карбуючи крок, фаланга покинула майдан, вийшла на головну вулицю, і Тать думно підніс голову. Йому подобалося грати на марші м’язами — могутніми, просто таки сталевими. Як вони тремтіли, як напружувалися, як їм кортіло випробувати себе в запеклій ручній боротьбі! Тать розкошував ваготою своїх обладунків, карбованою гупотнявою бутів та чуттям причетності до когорти, від чийого кроку гула земля. Але найбільше гоблін тішився, бачучи, яке враження справляє величезне військо на нижньоміщан.

Коли фаланга маршерувала повз благенькі халупи і в них аж двері двигтіли і обсипалася дахівка, тут і там Тать зауважував городян, які вже пробудилися зі сну і потаймиру визирали крізь шпарини у зачинених віконницях, їхні обличчя спотворювали гримаси збентеження, переляку, жаху…

Тать задоволено гигикнув. Оце вже щось! Як і за добрих давніх часів він знову чув себе непереможним!

Фаланга звернула ліворуч і незабаром вийшла на другий майдан — менший за перший, зате з величезним арковим перекриттям. Під аркою плинув відкритий канал, він огинав майдан, скипав піною і з порогів, неначе водоспад, зривався у глибоку шахту. Скульптурний обрис полум’я на вершечку арки, заґратований отвір унизу… То був той самий сумнозвісний Великий Східний вхід до підземних водозбігів Нижнього міста. Перед входом фаланга спинилась.

— Щось я, Татю, не втну, — прошепотів Дуболом, визираючи з-під високо піднесеного Татевого щита. — Удиратися в риштаки через Великий Східний вхід — це ж видима смерть. Хто того не знає?!

Тать ствердно кивнув головою. Свята правда! Заґратований отвір виводив до прямовисного колодязя, де вода каскадом спадала в широченний чорний водозбір — так званий Затон потопельників. Чимало гоблінів уже знайшло тут свою смерть, намагаючись увійти до водозбігів, а якщо комусь і щастило прорватися на той бік, їх не вагаючись винищувала бібліотекарська сторожа. За весь час проскочити не зумів ніхто.

— Ну, і що нам тут робити? — просичав Дуболом. Тать похитав головою.