Пол Стюарт - Вокс

— Уявлення не маю, друже Ломе, — одказав він.

Раптом наперед, у супроводі зморшкуватого гобліна, виступив Ватаг Титуґґ. Вони спинилися перед низеньким жолобом, поставленим під високим кривобоким обеліском з чудернацьким різьбленням та чорним диском спереду.

Тать зорив, мов зачарований, як воєвода кивнув головою одному з гоблінів, і той рушив уперед. Що намислив цей старий вовцюга?

Мовчки, без жадного слова, гоблін доп’явся до диска і з силою натис на нього обіруч. Почулося легеньке клацання, шкрябіт каменя по каменю, і кривобокий обеліск несподівано повернувся, відкривши під собою довгу чорну шахту. Ватаг кивнув фаланговому, той підійшов до нього, вислухав наказ і обернувся до молотоголових Сторожів.

Фаланговий заговорив, звертаючись до перших лав, і голос його звучав рішуче.

— Нарешті таємний хід до риштаків відкритий для нас. Але не забуваймо: у бібліотекарів губа не з лопуцька. Цей хід вузький, і нам доведеться розтягтися в колону по одному. Вам, сторожі першої лави, випала честь стати першо-прохідниками!

Тать облизнув губи і ступив крок уперед, його приклад наслідував Дуболом, а там і решта першої лави. При вході до шахти фаланговий тицьнув йому в руку запаленого смолоскипа. Тать пригнувся, прикрив щитом плече і міцно стис похідню. Поцілувавши кістяний різьблений амулет на щастя, почеплений на шию, гоблін ступив у темінь. Замість сподіваних сходів, відчув під ногами крутий металевий укіс і прожогом ковзнув долу. Замерехтіло, загрожуючи згаснути, полум’я смолоскипа.

За кілька довгих, виснажливих секунд, бути важко гупнули об землю, і знов яскраво спалахнув смолоскип. Тать присвітив собі, випростався і сторожко ступнув уперед. Якщо очі його не зраджували, він опинився у величезному підземному склепі, де врізнобіч від нього розбігалися темні тунелі. Ззаду долинав рев води, що спадала каскадами у Затон потопельників. А спереду, на сторожі коло ходу, на металевому підвищенні стояв самостріл.

Кругом панувало безлюддя, а може, то лишень омана?..

Тать обачно посувався вперед: не поминав жадного темного закамарка, жадної тінявої ніші, скрізь тицяючи палахким смолоскипом. Йому було запко в тій сирій і темрявій підземній печері.

Молотоголовому Сторожеві тут вочевидячки не місце! Інша річ — риштаковим щурам — як рябим, так і звичайним…

— Ховайтесь, не ховайтесь, — прогарчав Тать, — а я вас зачую, хоч би де ви були.

Раптом ліворуч щось зашаруділо, і він постеріг краєчком ока якийсь рух. Вихопивши меча, гоблін рвучко обернувся, махнув ним і раз! — відтяв голову худющому рябощурові. Тать полегшено зітхнув і потішено вишкірився.

Поки що він не зустрів тут жодної душі. Тать ногою відкинув мертвого щура з дороги — і тут позад нього на землю гупнув, з’їхавши з укосу Дуболом.

— Прохід вільний! — згукнув через плече тать, і від його крику схожим на печеру склепом прокотилася луна.

За другим майже відразу з’явився і третій молотоголовець, а там і четвертий, п’ятий… Гобліни один за одним шугали в підземелля. У склеп нашевкалося повно дрібногоблінів, плескатоголовців, чубаїв із пилозубами — вони шикувалися в бойові порядки, сповнюючи підземелля кашлем, гарчанням та човганням бутів… Вояки діяли чітко, злагоджено, і дуже скоро фаланга набула попередньоговигляду.

Тать осміхнувся. Битва була не за горами. У скронях пульсувала кров, несамовито калатало серце. Знов поверталися давні часи. Тать знав, що й сусіда його Дуболом відчуває щось схоже: гоблінові очі палали, він раз по раз облизував губи і так стискав щита, аж побіліли кісточки пальців.

Нарешті крізь вузький вхід до просторого склепу спустилися остатні воїни-гобліни. Ватаг Титуґґ став перед фалангою, вихопив шаблюку і високо підніс над головою. Він задер голову, немов наміряючись закричати, та голос його виявився хіба лиш трохи гучніший за шепіт:

— Фаланго, до бою! — Відлунюючи від іскрявих стін, його грізний сик закружляв по підземеллі. — Смерть бібліотекарям!

Сестриця Убийкіготь сиділа на стовпі, що височів неподалік від брами, і чухмарила жмутки пір’я обабіч дзьоба. У таку спеку, як нині, трикляті лісові блохи збіса нахабніли. Очі її, жовті й некліпні, дивилися у тил гоблінівському війську внизу — то була одна з найдоблесніших когорт, і Ватаг Титуґґ залишив її стерегти Багнищанську заставу з боку Нижнього міста.