Пол Стюарт - Вокс

З палати навпроти щось кудись переливали, забряжчала ложечка, що нею колотили рідину. Бурштинотоп розплющив очі, сподіваючись побачити Богнецвітку. Няньки — з чаєм чи без нього — не було. У вікні навпроти малювався розпливчастий обрис високої стрункої вежі, яка неначе манила до себе з-поза мереживної штори.

— Ехехе, Бежа ночі, — пробуркотів він засмучено. — Наше перше поважне творіння. — Голос його був тихий і деренчливий. — І як так воно сталося, що все зійшло на пси?

Треба бути сліпцем, щоб цього не бачити. Учені-землезнавці від самого початку зненавиділи вежу, і Лицарська Академія розкололася на дві партії — небознавчу та землезнавчу. Бідразу ж після закладин Беликої бібліотеки лицарі, що співчували поглядам учених-землезнавців, стали на їхній бік. І тих і тих почали звати одним словом — бібліотекарі.

Їхніми супротивниками стали вчені-небознавці, об’єднані під проводом банькатого, з одутим видом шелихвоста на ім’я Орбікс Ксаксіс. Вони називали себе Сторожами Ночі.

Обидві сторони — бібліотекарі та Сторожі — завзялися боротися до останнього.

Бурштинотоп хихикнув. Зроду йому не випадало чути такої мішанини думок! Чорні задуми і високі помисли! То він нараяв Воксові пристати до Сторожів — і той щедро віддячив духоблудові.

Що то була за ніч! подумав Бурштинотоп, відкидаючись на спинку летючого фотелю. Нін Темнолесників!

Зодягнені в новенькі чорні мантії з зображенням ревучого темнолесника, Сторожі хутко взялися до діла. Усіх, хто неприховано підтримував Кулькапа, усували від влади, чимало з них наклали головою, а сам Найвищий Академік як у воду канув.

Бурштинотоп згадав, як Вокс проголосив себе новим Найвищим Академіком, а його настановив своїм радником. Його аж дріж проймав від цього спогаду. Миршавий духо-блуд із Темнолісу — Найвищий радник Нового Санктафракса та Нижнього міста!

Де мій трав’яний чай? подумав духоблуд, обертаючись до суміжної палати і нетерпляче постукуючи пальцями по бильцях летючого фотелю. Чому так бариться Богнецвітка?

Певна річ, тривало це недовго. На заваді стали Сторожі.

— Невдячна потолоч! — скрушно прохарчав Бурштинотоп.

Авжеж, він мав би це завбачити. Треба було ретельніше вчитуватися в похмурі думки Орбікса Ксаксіса, але влада сп’янила його і приспала. Наслідки? Однієї фатальної ночі Орбікс зробив хід конем: послав Сторожів скинути Бокса та його радника з високого помосту вниз — на певну смерть. І що тим усе ж не вдалося захопити Бурштинотопа зненацька, була не так його заслуга, як щаслива випадковість.

Орбікс намірився загарбати собі всю вежу, а бібліотекарів, які ставали чимраз норовистіші й вічно до всього чіплялися, вічно були всім невдоволені, себто заважали втіленню його планів, просто звести зі світу. І не хто інший, як Бурштинотоп, який відчував, що бібліотекарі ще могли б на щось придатися, послав їм вісточку. Вона виявилася вельми вчасною, і бібліотекарі всі до одного повтікали до Нижнього міста.

Бокс і Бурштинотоп знайшли притулок у Палаці статуй, обернений після занепаду великих купецьких спілок на занедбану безлюдну руїну. Отоді-то Бурштинотоп і перебрався у свою гарненьку невеличку горницю…

Духоблуд тяжко зітхнув. І на що тільки пішли оті всі роки?

Попервах вони удвох жили в Палаці статуй і горя не знали. Нижньоміщани визнали Бокса новим Найвищим академіком, Бурштинотоп відав торгівлею та податками, і невдовзі золото рікою попливло до них. Сторожі є Сторожі, вони цілісінькими днями просиджували у своїй Вежі ночі, сподіваючись приходу святої бурі. Сякої-такої рівноваги пощастило досягти.

Але Бурштинотоп чудово розумів, що рівновага ця нетривка, позаяк Нижнє місто майже цілком ізольоване від Темнолісу. Трохи довше протрималася торгівля з повітряними піратами, та досить було їхнім кораблям стати жертвами чимраз лютішої кам’яної пошесті, як і вони зійшли нанівець. Люд у паніці ринув скуповувати все, що бачили очі, а потім і взагалі вкинувся у мародерство. На вулицях шаленіли юрми розбишак. Ремісництво, торгівля — все опинилося під загрозою краху…

Наближався полудень, сонце підбилося височенько, і в його промінні, що лилося у вікно, золотими крупинками ширяв порох. Бурштинотопові залоскотало в горлі, він затулив рота носовичком, щоб не вдихати пилу, подумки клянучи Вогнецвітку за її нехлюйство. Де тільки оком поведе, скрізь гармидер! Були часи, коли він залюбки порядкував сам, перебирав усі пляшечки з ліками, дзбанки з мастю для примочок, ревно стираючи з них пил. А нині?…