Пол Стюарт - Вокс

— Негайно вступися! — скомандував Ксант, і голос його затремтів з люті. — Я — Ксант Філатін, виконую доручення самого Найвищого Сторожа. Якщо він узнає про це неподобство…

Тут пітьма за його спиною заворушилася, і з неї виступила якась личина: хтось жилавий, із зализаним волоссям та тхорячим писком.

— Найвищий знатиме про це неподобство дуже хутко, — прорипів він.

— Леддікс! — ахнув Ксант і сполотнів.

— Що, Ксанте, не сподівався мене здибати? — усміхнувся доглядач клітки. — Невже ти так і не допетрав, що я не спускав тебе з очей? — Він тихенько хихикнув. — Довго я чекав на цю мить, підступний мій друже. Страх як довго…

— Леддіксе, ти… ти робиш велику дурницю, — зауважив Ксант. — Я тебе остерігаю.

— Ти остерігаєш мене? — Леддікс скривився, вдаючи подив. — О, та ти слизняк, Ксанте Філатіне. Підлестився до Найвищого Сторожа і забиваєш йому баки, своїми зрадецькими побрехеньками наструнчуєш його проти мене. — Його обличчя скам’яніло. — Але тепер ти теліпаєшся у мене на гачку, мов тлуста риба-болотниця, що взяла принаду…

— Та як ти смієш! — скричав Ксант із крижаною люттю, на яку тільки міг здобутися.

Леддікс ляснув пальцями, Сторож-нетряк шарахнув до хлопця і замахнувся булавою.

— Ксанте! — зойкнула Маґда.

Та було вже запізно. З огидним хрустом важка ґудзувата булава опустилася на його тім’я. Ксант іще встиг побачити зловтішну Леддіксову осмішку, жорстокий вищир переможця. Тонкі губи. Руді зуби. Неживі очі… А потім — ніщота.

Тільки духоблуд може зрозуміти, який важкий цей хрест, гірко думав Бурштинотоп. Ворушачи вусиками, він накреслив коло на густому порохові, яким припала захаращена слоїками та шкаликами медична шафка біля летючого фотелю.

Треба стерти порох!

Крижана духоблудова думка мечем проткнула плутанину в думках головатої няньки.

— О-о-ой! — заверещала вона із суміжної світлиці й упустила додолу шкляну затичку. — Бурштинчику, коханий, ну, скільки тобі казати? — скрикнула Вогнецвітка. — Нянечка не любить, коли ти вдираєшся в її думки!

— Даруй, Вогнецвітко, — сумно прошепотів духоблуд. Навіть вона, Вогнецвітка, чудова велетка Вогнецвітка, яка доглядала за старим духоблудом, яка тамувала і приборкувала його болі — навіть вона не могла зрозуміти, який то хрест — бути духоблудом. Оті всі думки, думки всіх і кожного, пошепти, стогони, крики — і жодної миті перепочинку…

Вісімдесят років тому, в похмурих тванистих землях блудів, загублених у найглухіших нетрищах Темнолісу, все було зовсім інакше. Бурштинотопові очі заяскріли, він усміхнувся, затремтівши вусиками. Духоблуд пригадав благословенну тишу, що була оточувала його ще малям — тишу, нічим не запорожнену і приємну, порушувану хіба шепотом іншого далекого мароблуда.

Бурштинотоп здихнув.

Його, як і багатьох інших шукачів щастя, вабило Нижнє місто, вабило маревом кращого життя та казкових статків. Більшість переселенців знаходили тут тільки злидні та розпач. Але не Бурштинотоп.

Духоблудів усміх розповзся по всьому обличчю, очі заблищали.

Бурштинотоп напитав собі роботу. Розумний блуд, якщо йому ставало глузду мовчати і тихенько дочуватися, завжди мав коло чого заходитися. Вуха Бурштинотопові були все нашорошені, і тільки-но він обійняв прибуткову посаду в Школі Світлознавства і Темрявознавства, став підслуховувати плітки вчених про їхнього патрона, амбітного Найвищого Професора.

Давно уже небіжчика, похмуро подумав Бурштинотоп.

Професор був його найперший працедавець, кревно зацікавлений у підслухах і ладний платити за них у вічно гамірному старому Санктафраксі, де ніколи не мовкли чутки та думки. О, скільки там було думок, скільки гаму!

Бурштинотоп нахилився вперед, щоб почухати сверблячу суху, лускату шкіру під коліном.

Духоблуд був проворний на всяку науку. Він навчився не помічати пустомолотства і слухати вибірково. Нелегка то була річ! Не один і не два блуди, перебувши кілька років у Нижньому Місті, закінчували божевіллям. Але не Бурштинотоп. Він не був макуха, та й мав свою протиотруту.

Здригаючись від кашлю всім своїм хирлявим тільцем, Бурштинотоп вивчав батареї закурених пляшок у шафці для ліків. У великих слоїках стояли настоянки. Дуже дійові суміші: вони заспокоювали його бідні, змучені вуха. Високі тендітні посудини містили масті й бальзами. Були ще й рідкі масті, масні та чорні, і йому страшенно подобалося, коли Вогнецвітка своїми грубими руками прикладала йому припарки…