Пол Стюарт - Вокс

Рук нервово закусив спідню губу.

Шкрябання замінилося на сопіння далі вщухло й воно.

До Рука долинули лункі виляски, щось зашастало туди-сюди і завило зі скаженої люті й розчарування. На його гук озвалося ще з десяток голосів. Ляскіт чимраз даленів, виття — тихло. З усього видно, переслідники змирилися з тим, що здобич вислизнула з лап.

Певний, що вже ніхто його не сочить, Рук вибирався з розколини. Добувшись поповзом до виходу, він відіпхнув камінь, що зрушила котрась із потвор, і вимкнувся на волю. Тіло його, суціль запилюжене, проймав дріж. Хлопець змахнув із губ винні на смак порошинки і жадібно вдихнув вечорове повітря. Тоді роззирнувся навкруги, ладен, щойно з’явиться небезпека, знову пурнути в нору.

Ледь задрижала земля. Задвигоніло скелля, знялася легка курява.

Треба зібрати сили, похмуро подумав Рук, підводячись із землі. Що раніше вихопишся з цієї клятої місцини, то краще.

Позад нього розмитою плямою бовваніла санктафракська скеля, ще далі ледь розбірно манячили перекособочені вежі висотних будівель: там починалася північна частина Нижнього міста. Ліворуч і праворуч — суцільні грузові захаращення, звідки понівеченими кістяками, стримлять голі каркаси будівель. А попереду, скільки сягало око, простиралися камінні завали — підступні й майже непрохідні. Єдиний спосіб подолати пустку — лізти навкарачки.

Що й казати, за плечима в Рука була добра школа. Перш ніж кудись ступати, налягаючи на ногу всією вагою, перевір надійність опертя! А коли хочеш плигнути, уважно до всього приглянься!

Поки Рук досяг верхівки першого кам’яного завалу, він весь упрів і сапав, наче зубощир-скрадайло, що вгинається під вагою курникової сестри поворітьма додому по затяжному патрулюванню. Хлопець пристояв, випростався. Вежі північної частини Нижнього міста усе так само видавалися недосяжні. За Руковими підрахунками було вже пізнє пообіддя. Якщо він і далі повзтиме як черепаха, то напевняка заночує в Осип-Місті. Від такого щастя йому аж нудота підступила до горла.

Зненацька земля так задвигтіла, аж Рука збило з ніг. Здавалося, під ним закипає саме скелля. Небо вкрили величезні пилові тучі, пил виїдав очі й скрипів на зубах. Рук згорнувся клубочком і завмер, чекаючи, поки вгасне двигіт.

Поволі землетрус ущух, утихомирилися і розтривожені камінні брили. Густа курява ще висіла в гарячому, паркому повітрі, та на той час, коли Рук протер очі, пилова хмара вже осідала. Упевнившись, що найстрашніше позаду, хлопець підвівся на тремтячі ноги і роззирнувся довкола.

Гори каменю, нагромаджені просто нього, зрівнялися з землею, і стало видно цілу низку потрощених бантин якоїсь давно засипаної будівлі. Окрім бантин, ще впадала в око напівзасипана статуя якогось великого маляра, мешканця Нижнього міста таких давніх часів, що про нього уже всі забули. Здавалося, то статуя маляра-п’янички — так низенько вона похилилася. Його рука з відбитим зап’ястком показувала в небо. А в самому центрі тамтої руїни, схожий на величезний п’ястук, громадився дебеленний скельний уламок. Рук зиркнув на санктафракську скелю, підперту знизу цілим лісом дерев’яного колоддя. Зависла вгорі, вона скидалася на гігантське надкушене яблуко лісового дуба.

Попри те, що робота над Санктафракським лісом не припинялася ні на мить, від плавучої скелі весь час відколювалися чималі уламки. Більшість їх були не надто великі і не загрожували поважними наслідками, проте час від часу зривалися й дебелі брили, які, трощачи все на своєму шляху, гримали на Осип-Місто.

Рук пощулився і прошепотів:

— Ще трохи — і край. Уже як рукою кинути…

Він повернувся, наміряючись іти — і став як укопаний. Серце мов здавила крижана долоня.

— Не може бути, — прошепотів він. — Ні, неправда. Але то була таки правда. За п’ять-шість ступнів від нього долі лежав «Грозовий шершень». Певніше, його рештки. Почорніла щогла переламалася навпіл. Звуглілий клапоть краму із павучої шовковини та линвовий звій — ось і все, що лишилось од вітрил. А бушприт… Перескакуючи завали, Рук добрався до небесного човна, присів біля нього, провів пальцями по його поверхні…

Так, очі його не ошукували. Шийка «Грозового шершня» переламалася майже навпіл. Блищали в непевному сонячному світлі щербини на місці полому, кутаста голова спереду ледь трималася на парі дерев’яних волокнинок.