Пол Стюарт - Вокс

Ксант грюкнув кулаком по столі. Цей триклятий пурхай-слимак за його, Ксанта, спиною вдався безпосередньо до Найвищого Сторожа — а всяк знав, що той схибнувся на своїх нікчемних ритуалах.

Ксант сягнистою ходою наблизився до вікна і виглянув надвір.

— Співають осанну Великій бурі, — пробуркотів він прикро.

Сидячи в сідлі свого «Грозового шершня», Рук Човновод зиркнув униз — і спохмурнів. У Брамі на вході до Великої дороги Багнищем щось коїлося. Зазвичай о цій ранковій порі у ній можна налічити щонайбільше шосток вартових-сорокух. Сьогодні ж їх там юрмилися цілі сотні.

Хлопець управним рухом згорнув горішнє вітрило, щосили смикнув праворуч линву долішнього вітрила і навально, аж здавалося, не витримають нерви, шугнув униз. Він сподівався сховатися від лихого ока в густому задушливому мареві. Йдучи низько над землею, човен облетів бон-доки. Узявши в одну руку обидві линви, а в другу — далекогляда, він підніс його до очей.

— Сили небесні! — вихопилось у Рука.

Скільки сягало око, Великою дорогою тяглися вдалину довжелезні колони птахотварей. Через своє спорядження — блискучі нагрудники, оперені бойові шоломи та незліченне озброєння всіх видів та розмірів — сорокухи видавалися лиховіснішими, ніж завжди. Ні, то не звичайне родове віче — сорокухи, бачиться, лаштувалися до війни.

Рук знав, що має повернутися до Великої бібліотеки і доповісти про все побачене, а вже тоді нехай Фенбрус Лодд, Великий Бібліотекар, вирішує, як чинити найліпше. Рук різко рвонув на себе линву горішнього вітрила — «Грозовий шершень» окреслив у повітрі коло і на тій самій висоті полинув до Нижнього міста.

Що й казати, дивацькі настали часи. Чого тільки нині не почуєш: у Нижньому місті шаліють гобліни; у Санктафракському лісі придушили повстання рабів; десь нібито бачили чудиськ, які з’являються просто з ураженого руйнівною пошестю каменю… А тут ще й з погодою діється щось несусвітнє. Як і решта Бібліотекарських Лицарів, Рук Човновод під час патрулювання, мав, опріч іншого, ще й скласти докладне зведення про погоду.

А що про неї казати? думав хлопець. Що нині трохи гарячіше, ніж учора вранці? Що вологість і задуха ще більші, а небо ще похмуріше? Що непроникна хмарна пелена сьогодні нависає над землею трохи нижче, ніж учора, а сонце трохи тьмяніше? Ну, засвідчив би він те все. А далі що? Адже всіх цікавило інше: чому воно так? А Рук тільки й знав, що світанки потьмарилися, а гра сліпучих барв та небесні дивовижі, пов’язані з хмароутворенням, з усього видно, взагалі відійшли у минуле.

Розтинаючи розжарене, парке повітря, Рук облетів високі похилі вежі Палацу статуй і знов опинився над злиденним і занедбаним Нижнім містом. Показалися ветхі гамазеї та благенькі робітні, де чого тільки не майстрували; фабрики та ливарні густо кіптюжили небо, а всі міські вулиці повнилися колонами закутих у кайдани рабів: щоранку гобліни-наглядачі гнали кого на роботу, кого на невольничий ринок.

— Бідолахи, — прошепотів Рук, і від жалю йому аж защеміло в грудях.

Від задушливого смороду, навислого над містом, робилося зле. Курсуючи далі, ніким не помічений Рук зауважив і те, що жорстокості в поведінці гоблінів нині не більше, аніж зазвичай. А долетівши до безладного плетива дерев’яних підпор та перечок, званого Санктафракським лісом, не викрив нічогісінько, що вказувало б на недавнє повстання. Скрізь панувала звична буденна атмосфера: раби гарували як прокляті, а гобліни пильнували, аби ті ні на мить не уривали своєї виснажливої праці, й час від часу когось карали.

Розташований осторонь решти невільницьких гуртів, Санктафракський ліс стояв огорнутий моторошною тишею, яку порушувало тільки негучне монотонне порипування дерев’яних конструкцій. Серце Рукове тужно стискалося, коли він снував між похмурим риштуванням. Це місце ніколи йому не подобалося. Досить було з’явитися Санктафракському лісові, як його відразу ж заселили сонмища тварюк, одна за одну бридкіших: зграї щуроптахів, колонії навісних повзунів, цвіркункљ, пурхайлеза…

Раптом праворуч від Рука щось зацмокало-заплямкало. Хлопець обернувся на звук: на широкій поперечці, біля невеличкого яйцюватого кокону порався карликовий гнилесмок. Він уже просвердлив сисальцем дірку в бічній стінці й тепер цмулив квашу з гнилих решток своєї жертви.