Пол Стюарт: Вокс

Довкола витав мерзотний сопух смерті. Ось гнилесмок відірвався від трапези, підозріливо блиснув у пітьмі вогнистими очима. Рук полинув геть.

Долетівши до Крайріки, він спустився ще нижче і здався на волю тиховію; згадалася підземна книгозбірня, і він зрадів, що перебуває зараз не там, а на борту свого човна.

За всі роки, вимушено перебуті в темних, вільготних водозбігах, Рук страшенно зголоднів за білим світом. Він був закоханий у волю, у просторінь, у вітер, що термосив йому чуприну, в сонце, що гріло обличчя, і щоразу, як шугав у височінь на «Грозовому шершні», чудувався, неначе бачив уперше, з дивовижі неозорого небесного обширу внизу під собою.

Хлопець знову глянув надолину — і до горла йому підступив важкий клубок. Осип-Місто.

Рук не зводив очей із картини спустошення, що відкривалася під ним. Руїни, розор, чорні провалля, розверсті у ґрунті. Його аж пересмикнуло. По всіх усюдах поміж скелями шастали непевні тіні й блимали яскраві вогники, дуже схожі на очі, які пантрують на тебе, пожадливо розширюючись і немовби оцінюючи. Хлопець фізично відчував, як його гнітить лиха слава тієї місцини. Він рвучко сіпнув вітрильні линви, і повітряний човен злинув у піднебесся.

Рук стремів увись, поминувши Санктафракську скелю і промайнувши понад Вежею ночі. Ліворуч завиднів далекий Каменосад. З усієї сили нап’явши линву горішнього вітрила, він на місці розвернув «Грозового шершня» і приготувався до тривалого навального спуску туди, де на кресах Світокраю громадилися купи осипаного скелля.

Коли Осип-Місто зосталося позаду, Рук полегшено зітхнув. Що не кажи, приємно почуватися в небі, коли внизу під тобою, мов яка дивовижна неосяжна мапа, простягся цілий світ. То була його стихія — відкрите небо без кінця і краю. А не підземні риштаки, де животієш, мов рябощур.

Нараз його міркування урвав якийсь звук: іззаду долинув оглушливий рев. А ще за мить усе — гук, жар, спалахи — змішалося в єдиній круговерті. «Грозового шершня» здибило і закрутило, аж годі було щось розібрати. Несамовитий вітер кидав Руком, мов клаптем пергамену. У ніздрі шибнув ядучий сморід присмаленої шовковини та пригорілого лісового мигдалю.

— Борони мене Небо, — прошепотів хлопець, і слова його потонули в буянні вітру.

Тендітне суденце ввійшло в некерований штопор і вкупі зі своїм вершником ринуло до землі, випереджаючи вражений громовицею летючий камінь.

Відчайдушно вп’явшись у «Грозового шершня», Рук робив усе, аби запобігти навальному падінню повітряного човна. Відкинувшись назад усім тілом, він шаленим посмиком спробував скерувати човнову прову догори. Запропала праця! Повітряний човен навіть не здригнувся на його шарпанину. Земля нестримно мчала йому навстріч мозаїкою кам’яних нагромаджень та розпадин.

Останнє, що запам’яталося Рукові, — як він відпружив м’язи, готуючись до зіткнення з землею згідно з наукою колишніх інструкторів повітроплавання. Пустивши з рук різьблену дерев’яну шийку і вивільнивши ноги зі стремен, хлопець відразу ж відчув, як «Грозовий шершень» вислизає з-під нього.

На хвильку він устиг добачити, що все довкіл мчить повз нього розпливчастою невиразною плямою. Засвистіло повітря, сяйнув спалах — і його поглинула кромішня пітьма.

Рук розплющив очі. У голові гуло, щось важко налягло на груди, а в рота напхалося бридкої на смак пилюги. Проте він був живий.

Над ним проти каламутного неба безмовними велетами нависали безладні кам’яні захаращення. Де я? подумав Рук.

Де «Грозовий шершень»? І що, нехай йому абищо, сталося? Ще зовсім недавно він злітав у небесну височінь, віддаляючись від громіздкої скелі, і ось. Осип-Місто!

У тіло мовби вп’ялися сотні крижаних голок. Зрадливі вітри закинули його суденце в казна-які небесні далі. І тепер він у самісінькому серці мертвотної пустки серед понищених будівель та неозорих кам’яних руїн, де знайшли прихисток скельні упирі, мордобрили і невідь-хто ще. З високості долинуло лиховісне крякання самітного білого крука, що ширяв у закуреному небі.

Рук чудово розумів: його успіх багато в чому залежатиме від самовлади. Ні під яким оглядом не панікувати! Він має пригадати все, чого його навчали. Зрештою, мовив він собі на думці, ти Бібліотекарський Лицар, один із найзвитяжніших літунів у Варіс Лодд. Ні, він виживе! Не може не вижити. Варіс і в голову не зайшло б сподіватися від нього чогось меншого.