Пол Стюарт - Вокс

У горлі Рукові застряг болючий клубок. Вітрила з линвами ще можна б поміняти, та й щоглу нову поставити не штука. Але він знав: коли ламається човнова шийка, це все одно, що з суденця випущено дух. «Грозовому шершневі» вже більш ніколи не літати…

Упавши навколішки, Рук підніс дерев’яну голову, бережно поставив її на місце і міцно обійняв бушприт. На нього хвилею наринули спогади про Вільні галявини. Дуб Грубокор, різьбяр із лісових тролів, який допоміг йому знайти грозового шершня — свого власного грозового шершня — прихованого всередині дерев’яного оцупка, що він, Рук, мав його різьбити… Незабутні хвилини, коли суденце покривали лаком у Світляних садах… Коли ставили вітрила та кріпили линви. Крок за кроком хлопець наближався до мети, трудячись над човном, опановуючи літунську науку…

— Я… Я вирізьбив тебе, — уривчасто прошепотів хлопець. — Я дав тобі ім’я. Ми разом борознили небо — ти і я. — Він схлипнув. — Прощавай… — Груди йому стисло, немов на них знову наліг камінь, і давив, заважав дихати. — «Грозовий шершню»…

Рук розумів, що його укоханий повітряний човен знову перетворився на дерев’яний цурпалок. Душа покинула човнове тіло. З важким серцем хлопець звівся на ноги та й помандрував собі далі.

Він ішов неоглядки.

Рук просувався як умів, але дорога давалася нелегко. Перебиратися через вищерблене нерівне каміння ставало чимраз важче, і невдовзі його горлянка зробилася така сама суха, як і довколишній кам’яний ландшафт. Коли-не-коли на шляху траплялися широкі кратери, і на їхній обхід доводилося вбивати силу часу. Він спускався вниз, у лунку кам’яну котловину, а тоді знову сходив угору іншим спадом вирви. Перш ніж зіп’ястися на край, він палко молився, щоб за цим разом вежі Нижнього міста поближчали.

— Отепер… — заспокійливо шепотів собі під ніс Рук, деручися спадом найглибшої западини. — Отепер вони вже будуть ближче, не можуть не бути…

Але і цим разом на нього чекало розчарування. Як і перше, зачаровані вежі ані крихти не ближчали. Ба більше, ставали чимраз імлистіші.

Не збитися з дороги, нагадував собі Рук. «Я перебуду ніч ув Осип-Місті, треба тільки робити все, як мене навчали, і, з поміччю Землі та Неба, не втрачати розуму», — тривожно думав Рук, коли кам’яною пусткою розлягався пронизливий вереск. Нічна твар покидала свої сховища.

Рук узяв баклагу, приклав її до вуст — і аж тоді згадав, що вона порожня.

— Ех, дурню ти дурню, — буркнув він собі під ніс, чіпляючи баклагу на місце. Якби Варіс могла бачити, як нездарно Рук попереводив свої мізерні припаси, то глибоко розчарувалася б у ньому. Хлопець скрушно похитав головою. Може, йому пощастить знайти трохи води та поповнити свої припаси. Але поки те станеться…

Рук підняв із землі гладенького круглявого камінчика і вкинув у рота. Туди набіжить слини — і він зможе освіжити палаюче горло. Марні сподівання! Рук бридливо виплюнув глеюватого камінчика і шукав інших способів, та що більше він боровся зі спрагою, то дужче та дошкуляла. Хоч сядь та й плач!

Жарота стояла нещадима. І парило — хоч кричи «рятуйте!» Рук провів пучками по чолу і злизав піт із пальців. Але солоні крапельки тільки розпалили спрагу.

Звичайно ж, хоч би яким сухим та курним видавалося Осип-Місто, вода мала б десь бути. Просто її треба знайти — ясно, як божий день! Поперебивані рури та потрощені водограї ще й досі сльозили вологою. Колодязі, біля яких колись давно збиралися городяни, щоб набрати води та поляпати язиками, як тоді, так і нині, сягали ґрунтових вод. Треба пошукати моху, трави або нужденних чагарників, та й квит! Пускаючи коріння вглиб крізь тріщини у камені, рослинність промовисто засвідчувала близькість води. Зрештою тварюки — мешканці Осип-Міста — теж не могли обходитися без живлющої вологи!

Рук усе далі й далі пробивався крізь завали, а задушливе сутінкове повітря чимраз більше повнилося криками та вереском чудовиськ. Ось хлопець поминув похилу вежу з колись величною, а тепер проваленою банею, схожою на гігантську надкушену лісову заболонь. Краєчком ока Рук спостеріг якийсь рух і, обернувшись, помітив, як у тіні щось майнуло. Він пришвидшив ходу.

Шлях його пролягав то через повалені колони, які лежма утворювали якусь подобу мосту, то під напівзруйнованим віадуком попри подвійні ряди колон, понівечених цілком чи тільки почасти; то крізь низьке вікно хоч і зацілілого, але вельми хисткого високого фронтону то килимом горбкуватого сланцю, який колись був дахом, а нині обернувся в ненадійний хідник. Досить раз послизнутися — і ти навіки згинеш ув одному з розверстих проваль обабіч тебе. Рук достеменно знав, що ніхто його тоді вже не знайде, хіба стерв’ятники, ласі до чужих кісток.