Пол Стюарт - Вокс

Вежі Нижнього міста, як і перше, мріли перед ним, але тепер, у пригаслому небі, вони видавалися геть пласкими. Попри всі Рукові намагання, пройти йому пощастило недалеко. Кожен подих давався на превелику силу. Кожен ступінь крив небезпеку. Рук важко сапав, ковзався і спотикався, обдирав щиколотки пальців і збивав кісточки ніг. Гіршої халепи, подумалось йому, не придумаєш. Ще б пак, де-де, а в Осип-Місті завжди можна очікувати найжахливішого. І враз він укмітив якусь чудну сильветку.

На плескатій кам’яній брилі просто перед ним щось лежало: яскраво-голубе, пухнасте і… неживе. Жах кригою скував скроні, несамовито загула у жилах кров. Писочок, схожий формою на дзьоб, закарлючені кігті… Рук умить розпізнав мертву істоту.

— Лемурчик! — ахнув він і ногою діткнувся висхлого тільця. Із пащі та порожніх очниць посипалося біле порохно. Рук роззирнувся — і наглянув на камені сіро-зелену латку моху. Отже, десь тут є вода! Мабуть, лемурчик теж прийшов сюди у пошуках живлющої вологи та й наклав головою. Рук добув меча і вп’явся очима в сутінь.

Ліворуч озвалося ледь чутне жебоніння. Вода — плинна вода. Може, ушкоджена рура, а може, невеличке чуркальце. Рук увесь напружився, як струна, і пішов на звук, не забуваючи крутити на всі боки головою: спокуса освіжитись прохолодною водою не повинна присипляти пильності.

Він видряпався на приземкуватого кругляка, напрочуд подібного до волорога на паші. Журкіт посилився. Так і є: затінене двома моховитими кругляками, з-під землі струменить невеличке джерельце. Вода наповнювала загату і перехлюпувала через край, де її знову вбирала земля. Тванистий ґрунт навколо чуркала був помережаний незліченними слідами відвідувачів — і хижаків, і їхніх жертв. Щойно Рук бачив, яка лиха напасть спіткала лемурчика. Боже борони від такої долі!

Раз по раз роззираючись, він нагнувся — меч при боці, напохваті, — склав докупи долоні й занурив їх у крихітне водоймище — раз, удруге…

Ніколи ще вода не видавалася такою смаковитою!

Коли спрагу нарешті вгамовано, Рук відкоркував баклагу і занурив у прозору воду. Поки булькала вода, витискаючи повітря з баклаги на поверхню джерела, Рук сторожко роззирався довкола: як би його не почула котрась потвора, що їх ув Осип-Місті не бракувало!

Щось у пітьмі неначе блищить, подумав хлопець, і серце його несамовито закалатало. А що воно так тхне? Вологою… Пліснявою…

— Поквапся, — пробуркотів він і потрусив баклагою під водою — хай борше наповнюється. На поверхню зринула остання вервечка повітряних бульбашок — баклага наповнилася вщерть. Рук закоркував її і вже готувався почепити на пояс, коли ззаду почувся якийсь шерех. Щось тихенько шаруділо, а паркий цвілий дух ніби погустішав.

Рук узявся за меча і крутнувся на підборах. Спершу не помітив нічого страшного. Скелля, тіні — та й годі.

Пусте, спробував заспокоїти себе хлопець. Просто трохи розходилася уява.

Та Рук чудово розумів, що лише дурить себе. Його увагу привернув якийсь зблиск. То був мацак — слизький і прозорий; звиваючись, він вигулькнув із чорної розколини і заходилося обмацувати під собою камінь. Поки на смерть переляканий Рук, мов заворожений, спостерігав за ним, з’явився ще один. Тепер уже двійко їх учепилося за скелю і затремтіло, засіпалося. Ще мить — і з вузької розпадини показався блискучий горб драглистої потвори. Чудовисько соталося з розколини на камінь, мов тілдерячий жир із тріщини в барилі.

— О Земле й Небо! — ахнув Рук і відступив на крок назад.

Драглисто чвакнувши, страшило вилізло з розколини геть усе. Тремтячи та колихаючись із боку на бік, воно прибрало своїх звичних обрисів. Хлопець упізнав потвору — і жахнувся. Йому стало зле, бо він достеменно знав, що воно за звір. Троє банькатих очей ненастанно блимають, під вологою прозорою шкірою пульсують жили, мацаки ворушаться, на череві лямівка, велетенське тіло аж труситься в передчутті здобичі…

— Скельний упир, — прошепотів Рук.

Самої назви було досить, щоб волосся стало йому дуба. Рук читав про них у трактатах, сподибуваних у книгозбірні, знайомився з їхніми описами, і відтоді чув огиду до потвор. А тепер, коли одна з них була поруч, на нього накотилася хвиля нудоти.