Пол Стюарт - Вокс

— Не даси, Найвищий Стороже? — розчаровано запитав Леддікс.

— Ні, тумане! — прогарчав Орбікс. — Як по-твоєму, навіщо оті каналії-робочі кілька останніх місяців не покладаючи рук проривали тунель від урвища до риштаків? Як ти гадаєш, для чого ми годили скельним гемонам, згодовуючи їм тільки найсмачніше, найніжніше бібліотекарське тіло? Тільки, щоб потішити тебе та твою кровожерну братію на гальорці?

Леддікс занепокоєно знизав плечима.

— Певне, що ні! — хихикнув Орбікс. — Я хочу, щоб з добич дременула тунелем, якого ми так щасливо завбачили. В’язень накиває п’ятами, аби врятувати свою шкуру, і бігтиме він не абикуди, а до Великої бібліотеки — а за ним по п’ятах помчать скельні гемони. Вони гнатимуть і верещатимуть, наперед смакуючи живе м’ясце.

Голос його загримів. Принишклий Леддікс мовчки слухав Найвищого Сторожа.

— Скельні гемони запорожнять усі тунелі до одного, — провадив Найвищий Сторож. — Кожен закут, кожен закапелок. Вони гасатимуть, як навіжені, скаженіючи від запаху ніжного бібліотекарського тіла, який струмітиме зусебіч і в якому вони вже добрали смаку. Від них не буде порятунку! Не вціліє жаден бібліотекар!

Леддікс низько вклонився.

— Геніальний хід, Найвищий Магістре, — медоточивим, улесливим голоском проспівав він. — Воістину блаженна буде Сторожа під вашим мудрим проводом.

З-під машкари долинув тоненький, схожий на кудкудакання, смішок.

— У завтра опівдні, коли сонце буде в зеніті, почнеться останній і найвеличніший Очисний обряд.

Лопаті настельних вентиляторів бриніли, мов крила потривоженої місячним сяйвом лісової молі, але полекші для Бібліотеки Великобуряної палати не приносили ніякої. Здавалося, вони не охолоджують задушливого повітря, а, навпаки, ще посилюють вар. А внизу, на бібліотечних мостах та численних помостах, мовчки і скупчено працювали бібліотекарі — одяг вологий, чоло блистить від поту.

Громадки професорів зі стіжкуватими капелюхами на голові, навантажених ящиками, кошиками та величезними в’язками берестяних сувоїв, гасали мостами та довжелезними покрученими риштаками. Молодші бібліотекарі у мантіях, що лопотіли на ході, то злітали вгору до навісних помостів, то гнали вниз до водяних каналів, тарганячи важенні згортки чаймовини. На команду мостових старшин стернові аналоїв, вправно маневруючи, один за одним піднімали вгору свій норовистий летючий транспорт. З’єднавши його ланцюгом у подобу летючого віяла, вони чекали, поки їх своєю чергою повантажать на борт великих човнів, спущених на воду. Тим часом сотні баржевиків та риштакових бокорашів гарячково зганяли докупи свої судна, щоб утворити флоту з п’ятьох дебеленних плоскодонних суден.

Тим часом вище, на Світляковому мості, Рада вивчала креслення на берестяних сувоях та книжкові реєстри. Був там і Великий Бібліотекар Фенбрус Лодд, сухий, похмурий, зі скуйовдженою білою чуприною, що утворювала навколо його голови сяйний ореол. Його дочка Варіс Лодд, зодягнена попри спеку у шкіряний літунський костюм, виглядала незвично холодною та зосередженою. Її зелені очі встигали помітити все, не поминаючи жадної абищиці. А поруч неї жваво щось обговорювали, нічого не помічаючи круг себе, Професори Темрявознавства і Світлознавства — Таллус Пенітакс у важкій чорній киреї та Ульбус Веспіус, чиї білі шати ясніли в пітьмі.

Позад усіх горбився, переступаючи з ноги на ногу, старий Альквікс Венвакс. Професор хвилювався: бібліотеку, яку він обожнював, пакують і довіряють зрадливим водам Крайріки. Як на нього, це вже було занадто.

— Та це ж безумство, — бринів його сваркий голос, перекрикуючи повсюдний гамір. — Безумство! Ми всі потопимося, і Велика бібліотека, за яку ми боролися і гинули, пропаде навіки! — Голос його уривався з надміру почуттів, по щоках текли сльози. — Благаю, пошукайте якогось іншого виходу…

Альквікс упав навколішки. Рада обернулася, а Варіс підскочила до старого професора. Молодші бібліотекарі, професори, баржевики та риштакові бокораші як на команду припинили роботу і звели очі на групу людей на Світляковому мості. У залі запала ніякова тиша.