Пол Стюарт - Вокс

А потім був Парсимон, Великий Господар Озерного приплаву. І Варіс Лодд, і його однокашники — Стоб Луммус, Рук Човновод…

Ну і, звичайно, Маґда. Маґда Берлікс, та сама дівчина-лицарка, яку він так жорстоко допитував учора, поводячись із бранкою, наче вперше її видів, що й вирішило її долю.

— О, Маґда! Маґда! Маґда! — заячав він, швиргаючи олівця на стіл і відпихаючи сувій від себе. Працювати далі було невміч. Тільки не зараз. Голосно рипнувши табуретом, Ксант підвівся з-за столу і заходився міряти кроками комірчину: никав туди-сюди, від солом’яника до вікна — і знову назад, потираючи голену маківку і щось півголосом бурмочучи.

— Я намагався бути щонайліпшим Сторожем. Ніхто цього не заперечить. Справним. Законослухняним. Нещадимим… А тепер з’явилася ти , Маґдо, і збурила те все, що я вважав за давно забуте. І навіщо ти тільки далася їм до рук? Ех, і чому саме ти ? — Обличчя його зробилося жорстке. — Щоб тебе Небо спопелило!

Та навіть кленучи її, Ксант розумів: то не Маґда винна, що він почувається саме так, а не інакше. Ксант розпачливо стис голову. Звідки, звідки на нього така напасть?

Знов повернувшись до вікна, він кинув оком на Палац статуй навпроти. Багато вже води втекло, відколи Орбікс Ксаксіс уперше обдарував його своєю довірою і, підлещуючись до нього, спокушаючи його, зрештою переманив од Вокса Верлікса, в якого він служив молодшим учнем.

При першій-ліпшій нагоді Орбікс відводив Ксанта вбік.

— Такому меткому хлопцеві, як ти, вготовано чудове майбутнє у Вежі ночі, — казав він. — Ти міг би заходитися коло історії, хлопчику мій, і став би одним із цілителів ураженого каменю, повернув Санктафраксові його колишню славу.

Ксанта бентежили машкара та чорні окуляри, які ховали Орбіксове обличчя і глушили голос, а все ж він уважно слухав, і серце його схвильовано тьохкало.

А потім, одного холодного ранку, коли Вокс сушив собі голову над проектом Санктафракського лісу, Орбікс пішов ще далі.

— Я тобі ось що скажу: Вокс Верлікс уже на тонку пряде, — лагідно звернувся він до хлопця. — А оті зухвалі блазні, бібліотекарі зі своїми припарками та настоянками, нізащо не відкриють засобу проти кам’яної пошесті. Будучина за нами. — Тут Орбікс перейшов на хрипкий шепіт. —

…Сторожі Ночі — ось хто щирі нащадки небознавців, — зазначив він. — Ксанте, приставай до нас. Приставай.

І він пристав. Тієї ночі, найтемнішої години перед світанням, він потай вибрався зі свого житла і зустрівся з похмурими послідовниками Орбікса Ксаксіса на горішніх вежових містках. Там він приєднався до групи Сторожів-схизматиків і власною кров’ю підписався під Присягою на вірність.

Ксант відвернувся і знов прокволом перетнув кімнату. Прикрі спомини мелькали перед ним дедалі частіше, дедалі швидше.

І що ж? Іще не встигла висохти кров на пергамені, як Орбікс, не гаючи часу, заходився випитувати в нього геть-чисто все, до найменших подробиць, про покої Вокса Верлікса у вежі, розташування коридорів та сходових маршів, денний розпорядок, переміщення палацової варти — і самого Вокса…

А ще за три дні Орбікс Ксаксіс перейшов у наступ і винищив усіх, хто не захотів зраджувати Вокса Верлікса, який, до речі, звіявся, потерпаючи за своє життя. Орбікс загарбав Вежу ночі й проголосив себе її Найвищим Сторожем.

Ксант важко опустився на ріжок солом’яника, обняв коліна і сповільна погойдувався: вперед-назад, вперед-назад. З самого початку ним послуговувались як знаряддям, а він навіть не здавав собі про те справи… з самого початку й дотепер…

Він почув глухе гупання, — то у найглибших надрах вежі грюкали двері, одні за одними, — а відтак — уривчасті розпачливі зойки. Саме годували кайданників. Щодня двері їхніх камер відмикано, аби вони могли отримати денну порцію вівсянки та води, і жалісні крики вихоплювалися назовні, здіймаючись аж до верху. Ксант стис голову. Незабаром повітря сповниться страхітливого смороду в’язниці, який шириться крізь відчинені двері.

В’язні! Їх під рукою Орбікса Ксаксіса чимало: полонені бібліотекарі, мешканці Нижнього міста, засуджені Сторожі, звинувачені у змові проти Найвищого Сторожа. Цілком безпечно не міг почуватися ніхто. Ксант здобув довіру свого нового пана, допитуючи полоненців. Він-бо, з гіркотою усвідомив хлопець, досі непогано справувався: діючи де силою, де ласкою, зрештою розв’язував їм язики.