Пол Стюарт - Вокс

Матінка Шматуй-пазур збуджено кудкудакнула.

— Назви мені час атаки, і тебе переправлять через усю Велику дорогу Багнищем у моїй кареті! — пообіцяла курникова матка.

Рук усміхнувся, і погляд його став некліпний, як і в сорокух.

Ксант стояв біля вікна свого кабінету і зорив, як надворі займається новий день. У голові в нього була каша. Цей ранок видався спекотніший, ніж звикле, повітря було таке тихе і застояне, що в розчинене вікно і душну кімнату не проникало ані найменшого подуву вітерцю.

Ксант утер лискуче чоло і з дедалі більшим жахом спостерігав за чорними, схожими на велетенські ковадла хмарами, які заволокли небокрай. Вони були величезні й густі, а їхні поземні горішні краї виразно малювалися проти ярого криваво-червоно гонеба. Ксант здригнувся. Чи не цієї бурі ждуть не діждуться сторожі? Надто вже все лиховісне, жаске…

Хоча, зрештою, подумав Ксант, якщо вдарить буря, то бодай повітря очиститься і жар спаде. Сьогоднішня ніч була така задушлива, що він майже не стинав очей, весь час здригався і крутився під просяклими потом укривалами, змагаючися з бентежними, тривожними думками.

Далеко внизу комашилося Осип-Місто. Трохи далі, один по одному гасли вогні Нижнього міста, а вузькими вулицями, де обабіч тіснилися злиденні халупи, заклопотані своїми повсякденними справами, сновигали городяни та гобліни, не більші звідси за лісових мурах. Ще далі, можна було виявити ознаки життя на краю Великої дороги Багнищем.

Ксант добув зі згорток мантії далекогляда і навів його на кокардні будки, на прибрамні вежі, на ворушку масу птахо-тварей, які збивалися громадками на великій платформі під вежами та на чудній споруді у вигляді дерева, зведеній там кілька днів тому. Перевівши далекогляда на дорогу, він завважив більший, ніж звичайно, невпинний потік прибульців. Здавалося, вся сорокушача рать хмарою суне на Нижнє місто.

Мабуть, Східний курник уже сливе спорожнів, подумав Ксант. Але чому? Невже сорокухи теж відчували наближення бурі?

Раптом повз вікно з голосним кряканням промайнув білий крук. Ксант опустив далекогляда і пантрував, як птах поминає Вежу ночі, пролітає над Осип-Містом і лине далі до Каменосаду.

Хлопець замислено зітхнув, шкодуючи, що він не птах і не годен випурхнути зі своєї темної зловіщуватої вежі. Тепер вона йому чужа. Втім, може, він і раніше ніколи їй не належав…

Якби він міг літати, він би, все ж, не полинув до Каменосаду. Ні, якби Ксантові виросли крила, він би майнув у зовсім протилежний бік — до Темнолісу. Ксант усміхнувся до самого себе. Зрештою, може, Леддікс і мав рацію: мабуть, повітря Вільних галявин таки збаламутило йому голову… Так, справді, отам, на Вільних галявинах, йому доводилося літати.

Він ширяв над Великим озером на «Щуроптахові» — власноруч змайстрованому повітряному човні. Ксант знову зітхнув. Якби отой перший політ не скінчився тим, що він, Ксант, увігнався в Озерний приплав і зламав ногу, все могло б обернутися зовсім інакше…

Ксант відвернувся од вікна, підійшов до столу і сів на табурет. Він мав закінчити одну роботу. Перед ним лежав напівперекладений з давньої мови перших учених берестяний сувій. Він узяв олівця і перебіг очима остатнє речення.

«Да вдариша огьнь синь у ками ветхъ, і гой він обратиша».

«І вдарить блакитна блискавка у розбитий камінь, і стане він…»

— Гой , — буркнув Ксант. — Голий? Гожий?

Розум його — уже потьмарений безвітряною спекою та нічницями — починав блудом ходити. Водячи пальцями по обрисах закрутків та вузлів на поверхні дерев’яної стільниці, він пригадав Дуба Грубокора, доброго лісового троля, який допомагав йому витинати повітряного мочардеревного човна. А яке це блаженне відчуття, коли дерево у твоїх руках набуває обрисів щуроптаха…

І живолупа Кісточку, хіба трохи старшого за нього самого, який прилучив його до мистецтва орудувати вітрилами та линвами. Як він любив хитромудрі линвові вузли, тендітні обриси напнутого вітрила…

І, насамперед, Щипа, старого веретенника, який показав, як полакувати човна, і з яким він збавив стільки блаженних годин, попиваючи ароматичні чаї та слухаючи його оповідки, бувальщини мудрої старої комахи. Він дотепер пам’ятав тонкий гугнявий голос, який повів йому про ті далекі дні, коли Щип прогулювався вулицями Старого Санктафракса…